Глава 6. 2014: Перша спроба захоплення

2014‑й не почався — він вибухнув.

Спершу — холодною зимою на Майдані, кадрами побитих студентів, барикадами, шинами, що горіли в центрі Києва. Потім — «зеленими чоловічками» в Криму, референдумом під дулами автоматів, фразою «Крим наш» у російських новинах. Далі — Слов’янськ, Донецьк, Луганськ, «ополченці», колони без розпізнавальних знаків, перші загиблі на Донбасі.

Теплодар теж здригнувся — хоча на перший погляд тут нічого не сталося. Місто, де десять років не відбувалося нічого, раптом опинилося на карті тих, хто креслив нові кордони.

У лютому 2014‑го телевізор у квартирі Кравченків уже давно не був «вікном у світ» — скоріше фоном, який усі намагалися не слухати. Але тоді його довелося увімкнути.

— Знову показують, — сказала теща, викручуючи звук гучніше. — Вже й Одесі одні й ті самі морди.

На екрані — Майдан. Дим, люди з касками, щити, «Беркут», крики. Коментатор на російському каналі розказував про «фашистов и бандеровцев», український — про «Революцію Гідності».

— Їм там легко говорити, — буркнув Іван. — А нам що робити? Ми тут, між всім цим, а наш Теплодар як був недобудовою, так і лишився.

Андрій, тридцятитрьохрічний, сидів на краю дивану, з чашкою чаю в руці. Він працював інженером в Одесі — в одній із енергетичних компаній, що обслуговувала мережі навколо міста. У Теплодар повертався на вихідні.

Він дивився на кадри й відчував дивну двоїстість. З одного боку — гнів і співчуття до тих, хто там, у Києві, стоїть під кулями. З іншого — віддалене, ледь відчутне тягарце: «Те, що зараз народжується там, рано чи пізно дійде й сюди. До нашого «застиглого» міста. І випробує його по‑своєму».

— Ви бачили, що в Криму робиться? — спитала сусідка Люба, заскочивши до них по сіль. — Там уже їхні, російські, ходять. Без нашивок, але всі ж бачать.

— Може, обійдеться, — невпевнено сказала Ганна.

— Не обійдеться, — буркнув Іван. — У них там уже давно були плани. Севастополь, база, море… А тепер, коли в Києві все догори дригом, вони вирішили: «Час».

Андрій при цих словах чітко помітив, як внутрішньо сіпнувся.

«Час».

Він уже давно не міг чути це слово спокійно. Для більшості це було просто абстрактне «коли». Для нього — ще й нагадування про те, що десь під ними, під містом, є місце, де час в принципі сприймають як щось, чим можна керувати.

Того дня, коли на екрані показали, як над кримськими адміністраціями спускають українські прапори й підіймають російські, у підвалі будинку №3 зібралися всі з «кола» — навіть ті, хто давно не приходив.

— От воно й почалося, — сказав Мишко, грюкнувши кулаком по столу так, що чашка з чаєм підскочила. — Вони забирають Крим. І не зупиняться на цьому.

На старенькому телевізорі в кутку підвалу якийсь експерт розповідав про «можливий проект «Новоросія»» — лінію від Харкова до Одеси через Донецьк, Луганськ, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон. Слова «Одеса» й «Миколаїв» у нього в голові різали, як ножем.

— Їм потрібен коридор до Придністров’я, — сказав інший чоловік. — А потім — до нас.

— А потім, — тихо додав Петро Семенович, — їм може знадобитися й те, що під нами.

Усі замовкли. Андрій глянув на схему, що лежала на столі, — ту саму, де були намальовані підземні рівні, Бункер №3 і коло в центрі. «Серце».

— Ви думаєте, вони… знають? — спитав він.

— Про наш вузол? — перепитав старий. — Я думаю, частина з них здогадується. Старі архіви, люди, які колись тут працювали й виїхали до Росії… — він зітхнув. — Якщо ми знаємо хоч уривки, то чому б і їм не знати?

— Але ж офіційно то все… закрили, — несміливо сказала Наталя. — Експеримент, станцію, усе…

— Офіційно, — скривився Мишко. — А неофіційно? Ви ж знаєте, що жодну таку штуку просто так не кидають. Її або демонтують, або беруть під контроль. Нашу — не демонтували. А отже…

Він не договорив, але всі й так зрозуміли.

— У них своя «картинка», — сказав Петро Семенович. — Для них це — «стратегічний об’єкт біля Одеси». Неважливо, як вони його називають. Важливо, що вони вже малюють його на своїх картах.

Андрій уявив собі карту Генштабу РФ. На ній — Крим, позначений уже не іншим кольором, а «своїм». Стрілки в бік Донбасу. Лінії до Миколаєва, Одеси. Маленьке коло біля напису «ТЕПЛОДАР». Можливо, підписане нейтрально: «об’єкт №…».

— І що ми, — спитав один із чоловіків, — маємо з цим робити? Ми ж не армія.

— Ми — не армія, — кивнув Петро Семенович. — Але ми — єдині в цьому місті, хто розуміє, що тут є щось більше, ніж просто «завмерлий майданчик недобудованої станції». І, що важливіше, — він глянув на Андрія, — у нас є ті, хто вже пройшов через це… по‑своєму.

— Ви про… — Наталя кивнула в бік Андрія.

— Про нього, — підтвердив старий. — І про ще кількох.

Андрій відчув, як усі погляди на мить спрямувалися на нього. «R‑1», — знову майнула в голові суха мітка з колишнього звіту.

У той самий час, коли в підвалі «культу» обговорювали карти, в іншій будівлі, в обласному центрі, хтось інший дивився на іншу карту. Кабінет на четвертому поверсі одеського управління СБУ був завішений схемами. На стіні — великий аркуш: узбережжя Одеської області, позначки портів, трас, складів, військових частин.