Глава 5. 1998: Малий культ застиглого Теплодара

У 1998‑му Теплодар остаточно перетворився на місто, де нічого не відбувається.

Так принаймні казали ті, хто звідси виїжджав: «Там час зупинився, там усе, як у вісімдесятих, тільки грошей менше». Насправді місто жило — просто його життя текло якимось боковим руслом, повз великі події країни. Теплодар залишався невеликим, напівдобудованим містом біля Барабойського водосховища, з замороженим майданчиком недобудованої атомної теплоелектроцентралі поруч.

Для сімнадцятирічного Андрія це був рік, коли він уперше зустрів людей, які не лише відчували цю «застиглість», як він сам, а й намагалися їй поклонятися.

Літо 1998‑го в Теплодарі було особливо сухим. Трава між панельними будинками вигоріла до кольору старої газети. Асфальт на центральній алеї вкрився павутинкою тріщин. Вода в Барабойському водосховищі світилася, як метал, обважніла від спеки й пилу.

— Ти в цьому році куди? — спитав Сашко якось, коли вони сиділи на бетонному парапеті біля магазину «Продукти».

— Куди‑куди, у літо, — відказав Андрій, відкушуючи від хліба з ковбасою. — У нас вдома криза, в країні криза, у Теплодарі криза. Куди ти пропонуєш?

Про кризу говорили всі. По телевізору — про «обвал рубля в Росії», «фінансову нестабільність», «купони, що перетворили українців на мільйонерів, але не на багатих людей». У чергах — про те, що «знову не платять», «зарплату видають цеглою», «навіть купони вже не помагають».

— Я от думаю, — сказав Сашко, — може, в Одесу поїхати. Там хоч море справжнє. А тут… — він махнув рукою в бік водосховища, — …ось це.

— Там і людей більше, — знизав плечима Андрій. — І проблем. А тут хоч тихо.

«Тихо» в його вустах не звучало як комплімент. Це була констатація. Він відчував, що місто останні роки ніби застрягло в якійсь проміжній фазі. Після Чорнобиля й офіційної заморозки будівництва Одеської АТЕЦ Теплодар розвивався повільніше, ніж планувалося: частину об’єктів добудували, частину — кинули, люди жили між «майже», «колись» і «завтра», яке не приходило. Для більшості це було просто нудне «місто, де нема роботи і розваг». У майбутніх соцопитуваннях мешканці назвуть його «тихим і спокійним» або «нудним і нецікавим». Для кількох — це стало чимось більшим.

Андрій ще не знав, що через кілька днів натрапить на тих, хто називав це не «застоєм», а «охоронним контуром».

У міській бібліотеці завжди було прохолодно. Старий будинок із плоским дахом, невеликими вікнами й вицвілою табличкою «БІБЛІОТЕКА» стояв трохи осторонь від центральної площі. Усередині пахло пилом, старим папером і чимось ледь кислуватим — мабуть, часом.

Андрій любив це місце. Тут було тихо, книги були безкоштовні, а за столами, окрім нього та кількох школярів, сиділи лише пенсіонери й дві місцеві вчительки. Того дня він прийшов здавати «Жюля Верна» й узяти щось нове.

— О, наш постійний клієнт, — усміхнулася бібліотекарка, тітка Оля. — Що на цей раз? Фантастику, як завжди?

— А у вас є щось… — він замислився, — …про час?

— Про що? — перепитала вона.

— Про час, — повторив Андрій. — Не «розклад уроків», а… — він зробив руками невизначений жест, — …отаке.

— Філософ пішов, — пирснула тітка Оля. — Ну, давай глянемо.

Вона повела його до дальньої полиці, де стояли книги з написами «філософія», «психологія», «фізика для школярів».

— Ось тут є якісь книжки про Ейнштейна, — пробурмотіла вона, — якісь «теорії відносності», от тут — «Час як філософська категорія»… — з полички сипнувся порох. — А ще… — вона витягла тонку брошуру, — …стаття якогось там… — придивилася, — …Молчанова про «соціальний час». Бери, якщо витримаєш.

— Я спробую, — усміхнувся Андрій.

Поки він гортав «Ейнштейна мовою школяра», до бібліотеки зайшло ще кілька людей. Високий чоловік у сірому костюмі, з посивілою бородою й гострим поглядом. За ним — двоє молодших, років під тридцять, один у джинсах і футболці, другий — у робочій куртці з логотипом якоїсь одеської фірми. Вони кивнули тітці Олі й попрямували не до полиць, а до дверей праворуч, на яких висіла табличка «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ».

— А в них там що? — тихо спитав Андрій у бібліотекарки.

— Там? — вона на мить запнулася. — Там… склад. Архів. Старі журнали. Їм іноді треба «для досліджень». Не лізь туди.

Останні слова вона сказала трохи надто швидко. Моторчик цікавості всередині Андрія завівся на повну.

Наступного дня він повернувся, але вже не за книжками. Він дочекався, коли бібліотека спорожніє, коли пенсіонер з газетою засне під вікном, а тітка Оля піде до задньої кімнати «на п’ять хвилин». Потім підійшов до дверей із табличкою «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ» й притулився вухом. Спершу — тиша. Потім — шурхіт паперу, чийсь глухий голос.

— …я тобі кажу, Петре Семеновичу, це вже не просто наше відчуття. Це система, — говорив хтось молодий.

Відповів старший, упевненіший голос:

— Система, Мишко, — це коли є правила. А в нас — те, що залишилося після того, як хтось поліз правила переписувати.

Андрій завмер. «Петро Семенович» — це ім’я він уже чув. Так звали одного зі старих інженерів, що колись працювали на будівництві АТЕЦ, а потім — десь «далі», «на спецоб’єкті», як шепотіли дорослі. Тепер він іноді з’являвся в дворі, курив, дивився на кран і говорив, що «крани теж уміють чекати».