Глава 4. 1991: Дитина в місті, де час пливе криво

1991‑й у Теплодарі пахнув пилом з недобудованих будинків, бензином старих автобусів і дешевим одеколоном «Тройной», яким мажуться чоловіки, коли закінчується все інше.

Сонце вставало над Барабойським водосховищем так само, як і десять років тому, але місто під ним стало іншим. Не тому, що додалося нових будинків — їх якраз додалося мало. А тому, що все, що колись називалося «радянським порядком», тепер скрипіло, хиталося й тріщало.

Для десяти­річного Андрія це був рік, коли час уперше став поводитися, як розлита вода: тікати не туди, плескатися через край, застоюватися в дивних калюжах.

— Вставай, студент, — голос батька прозвучав біля дверей.

Андрій відкрив одне око й побачив знайому картинку: стеля з тріщиною‑гілкою, шпалери з блідими жовтими квіточками, шафа, на якій стояв телевізор «Електрон» і поряд — календар.

Насправді календарів було два.

Один — настінний, з великим портретом Леніна й червоною датою «7 НОЯБРЯ — ДЕНЬ ВЕЛИКОЙ ОКТЯБРЬСКОЙ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ». Другий — маленький, настільний, який дала Ганні колега з Одеси: там великими літерами було написано «1991», а під ним — «Україна». На настінному зараз був ще «Союз», на настільному — уже щось інше.

— Який сьогодні? — пробурмотів Андрій, скидаючи ковдру.

— Вівторок, — відповіла з кухні мама. — Вересень. Школа, ага.

— Не день тижня, — сердито сказав він. — Рік.

— Той самий, що й учора, — обізвався батько з коридору. — Дев’ятнадцять дев’яносто перший.

— А на стіні — ще вісімдесят якийсь, — пробурмотів Андрій, втупившись у Леніна, який дивився кудись уперед, ніби туди, де вже нічого з написаного під ним не існувало.

— То перемкни сторінку, — крикнула мама. — Що ти чіпляєшся до мертвих?

Андрій підхопився, підійшов до календаря й перевів сторінку. Під Леніним з’явився інший малюнок: червоний прапор, заводські цехи, напис «П’ЯТИЛЕТКУ — ДОСРОЧНО!».

— Тут немає «1991», — пробурмотів він.

— Бо він старий, — пояснила мама, заходячи до кімнати. — Викинути шкода, новий дістати важко, от і висить. Людина звикає до всього, синку. Навіть до неправильного року.

Вона сказала це буденно, але Андрій раптом відчув, як ці слова чіпляються за щось всередині.

«Навіть до неправильного року».

Він глянув на свій маленький календар на столі. Там цифри були правильними. Але й там було щось дивне: на окремих днях Ганна кульковою ручкою написала «купон», «молоко по талонам», «м’ясо», «цукор».

— Мам, — спитав він, — а чому тепер купують їжу «по талонам»?

— Бо грошей мало, а паперу багато, — зітхнула вона. — І тому, що ті, хто там, — махнула вгору, маючи на увазі не небо, а «Київ» і «Москву» одночасно, — усе переплутали.

— А тато каже, що не тільки вони, — сказав Андрій.

— Тато багато що каже, — втомлено посміхнулася вона. — І деякі речі краще не повторювати в школі. Іди вмивайся.

Двір їхнього будинку виглядав, як і всі двори того часу: пісочниця з котячими слідами, качеля, що скрипіла, кілька дерев, які хтось посадив ще в перший рік будівництва; сушилка для білизни, обплетена мотузками, як павутиною. Але саме дворів Андрій почав боятися першим. Не відразу. Спочатку — дрібниця.

Якось він вийшов надвір раніше зазвичай — батько пішов на зміну раніше, маму затримали в магазині, він сам вибіг із рюкзаком, бо домовився з другом Сашком зустрітися біля лавки. Лавка була на місці. А от кіоск за нею — ні. Учора він точно був: зелений, із побитими скляними віконцями, де продавали морозиво, сигарети, газети й жувальні гумки «Turbo», які діти міняли між собою, як реліквії. В Андрія вчора навіть був рубль, який він чесно випросив у бабусі, щоб купити собі одну жуйку з машинкою на фантику. Сьогодні — порожньо. Ні кіоска, ні рубля (його він вчора все одно не витратив, бо черга була надто довгою). Замість кіоска — просто витоптана земля.

— Сашко! — крикнув Андрій, коли друг нарешті з’явився з під’їзду. — Ти бачив?..

— Що? — той роззирнувся.

— Кіоск. Він же був.

Сашко позіхнув.

— Та його тиждень тому забрали, — сказав він. — Ти що, спиш?

— Як забрали? — обурився Андрій. — Учора ж стояв!

— Учора? — Сашко скривився. — Учора ми грали в «космонавтів» і бігали навколо оцієї штуки. — Він показав на бетонову клумбу. — Тут уже нічого не було.

Андрій відчув, як у ньому щось похитнулося.

— Ні, — уперся він. — Учора він був. Я навіть монету в кишені тримав, щоб купити… жуйку.

— Ну, монету ти тримав, окей, — знизав плечима Сашко. — Але кіоска не було. Може, тобі наснилося?

Андрій змовк, але внутрішній протест не зник. «Я ж пам’ятаю, — думав він. — Пам’ятаю запах морозива, чергу, як у тьоті‑продавчині руки тряслися, коли вона здачу давала. Як Соня з четвертого поверху купувала газету й казала: «Чуєш, там пишуть, що «союз» розвалюється».» Він пам’ятав, як у кишені шелестів папірець рубля, як він вирішив: «Куплю завтра». А тепер «завтра» не було. Не тому, що він проспав чи батьки не дали грошей. А тому, що сама реальність вирішила: «Кіоск — це з минулого».