Глава 2. 1981: День народження міста й експерименту

Ранок 15 травня 1981 року видався неприродно ясним.

Небо над степом було таким чистим, що здавалося — його щойно хтось протер ганчіркою. Сонце повільно випливало з‑за далекого, майже невидимого Дністра, золотими пальцями торкаючись ще сирого бетону на будівельному майданчику майбутнього селища енергетиків. На березі Барабойського водосховища вода лежала темним склом і ледь тремтіла від ранкового вітру.

Іван Кравченко стояв на краю тимчасової оглядової платформи — грубо збитої з дощок конструкції, що її вчора вночі ледь встигли закінчити до приїзду комісії, — і дивився вниз, туди, де вже снували люди. Нижче, між котлованами, ставками й першими коробками майбутніх будинків, рухався натовп: бригади будівельників у синіх комбінезонах, партійні функціонери в сірому, міліціонери з червоними кашкетами, хлопці з комсомольського загону з повними транспарантами руками.

— Кравченко! — крикнули знизу. — Ви там довго будете в небо дивитися? Нам ще ваш підпис потрібен на акті.

Він скинув погляд униз. Асфальтом — ще вчора голим чорним тілом дороги — рухався чорний «Чайка», за ним — дві «Волги» й автобус, пофарбований під «гостей з області». Поруч, біля імпровізованої сцени, вже засвічувався червоним прапор, що його майорив ранковий вітер. Біля прапора стояв його безпосередній начальник, головний інженер об’єкта — товстуватий чоловік із високим чолом, Павло Вікторович.

— Уже йду, — крикнув Іван у відповідь. — Тільки гляну на цю красу ще хвилинку.

Він дозволив собі ще один ковзний погляд.

Тут, де двадцять років тому був голий степ, тепер поволі поставало майбутнє: Теплодар — селище енергетиків, яке мало ховати в собі тисячі квартир, дві школи, дитячі садки, клуб, лікарню, магазини, їдальні — усе за типовим проєктом одеської філії «Діпромісто», з розрахунком на десятки тисяч людей. А трохи далі, за плавною лінією пагорба, уже розмічували майданчик Одеської атомної теплоелектроцентралі — гігантської станції, що мала стати одним із найпотужніших енергетичних вузлів Союзу.

Іван підняв очі на сонце й примружився.

«Скільки тут усього сховано, — подумав він. — І скільки ми ще не говоримо вголос».

— Кравченко! — голос Павла Вікторовича цього разу став ближчий. — У нас тут не поезія, а соціалістичне будівництво. Вниз давайте.

Іван усміхнувся сам до себе.

— Уже, Павле Вікторовичу, вже, — сказав він і рушив дерев’яними східцями донизу.

Сходи рипіли під його чоботами, але трималися. Як і вся ця конструкція — і з дощок, і з бетону, і з людей.

Тим часом за сорок кілометрів звідси, в Одесі, зовсім інше світло падало у вікна шестиповерхового пологового будинку. Тут сонце відбивалося не від води й бетону, а від бляклих шибок і білих кафельних плиток.

Ганна Кравченко лежала на металевій каталці й відчувала, як кожна нерівність підлоги віддається у спині. Лікарка, довгонога білявка в накрохмаленому халаті, котила каталку, перегукуючись із медсестрою.

— Перша? — спитала медсестра.

— Перша, — відповіла лікарка. — Тридцять два. В терміні. Все йде нормально, але дитина велика.

— Ну, Тим більше, — знизала плечима медсестра. — Будемо допомагати.

Ганна стискала руками край ковдри.

Вона думала про Івана — як він там, на їхньому «великому дні». Він обіцяв, що встигне: що зранку буде на майданчику, а як тільки закінчать офіційну частину, сяде в службову машину й помчить до Одеси. «Партія потерпить, — казав він учора, цілував їй руки, ще вдома, в їхній тісній кімнаті в гуртожитку, — а син не чекатиме. Чи дочка. Хто з нас там сильніше постарався».

— Ви слухаєте? — лікарка нахилилася над нею. — Дихаємо рівно. Ви ж хотіли сьогодні, у свято, так? От і народите в свято.

«Свято», — подумала Ганна. — «Будівництво селища енергетиків Теплодар». Вона слухала, як Іван місяцями говорив про цей день. Про меморіальну дошку, яку мають встановити на бетоні з написом: «15 мая 1981 года начато строительство поселка энергетиков Одесской атомной ТЭЦ». Про те, як у газетах напишуть: «В причорноморських степах народжується нове місто майбутнього».

І раптом їй стало трохи смішно, що їхня маленька, дуже особиста подія — народження дитини — припала на те саме «офіційне народження» міста, про яке говоритиме весь район.

«Хай так, — подумала Ганна. — Будемо з ним розповідати: у тебе день народження разом із Теплодаром. Ти — справжній теплогар… Теплодарчик…»

Черговий перейм увірвав їй думку. Вона видихнула, як вчили на курсах, і вчепилася поглядом у білу стелю.

— Все добре, — м’яко сказала лікарка. — Ще трошки.

Ганна кивнула, хоча було далеко не «трошки».

На будівельному майданчику «трошки» теж означало зовсім інше.

На імпровізованій сцені — наборі дерев’яних піддонів, накритих червоним брезентом, уже шикувалися виступаючі. Перший секретар обкому, голова облвиконкому, представник Міністерства енергетики, делегація з Києва.

За сценою, на бетонному постаменті, накритому білою тканиною, ховалася меморіальна дошка. Її привезли вчора ввечері, загорнули в брезент, обережно перенесли шестеро робітників під наглядом замполіта. Усі шепотом переповідали одне одному напис, який бачили тільки кілька людей: «15 мая 1981 года начато строительство поселка энергетиков Одесской атомной ТЭЦ».