15

Тієї ночі він не чекав нічого особливого. Після «аналітичного випуску» про Теплодар, після «репортажу» про аварію й розлучення, після марної спроби розтрощити радіо й винести його до смітника, здавалося, що воно вже показало всі свої трюки.

Що ще можна було витягти з його життя? Що ще лишалося такого, чого він сам про себе не знав? Виявилося — одна річ. Та, яку зазвичай відкладають на «потім».

День минув у дивній, густій порожнечі. Він майже не виходив із квартири. Кілька разів підходив до вікна, дивився, як у дворі діти ганяють м’яча, як бабусі на лавочці перераховують свої болячки, як хтось тягне пакети від Сільпо, як маршрутка із написом «Теплодар — Одеса, №75» від’їжджає від зупинки, повна людей, які все ще мають куди поспішати.

Його самого нікуди не тягло. Тіло нило — у колінах, у попереку, у плечах. Тиск останні дні скакав, як неспокійний кіт, але він уже навіть не міряв — таблетки стояли нерозкриті, як маленькі, запечатані обіцянки, в які давно перестав вірити.

Увечері він навіть не діставав пляшку. Не через «здоровий глузд» — той у нього давно відкусили по шматках, — а через якесь дивне відчуття очікування. Наче перед чимось… фінальним.

Коли годинник повз до півночі, Микола сидів на ліжку, спершися спиною об стіну, і дивився на темний контур радіо на тумбі. Світло з вулиці падало так, що шкала ледь поблискувала.

Раніше він ішов до нього, як до вівтаря: зошит, ручка, ритуал.
Сьогодні — сидів на відстані, як перед клеткою з хижаком, який уже кілька разів показав зуби.

00:15. Клац. Шипіння. Цього разу він відразу відчув, що щось не так. Не тому, що звук інший. Звук був той самий. І навіть перші слова — теж знайомі, але з іншим відтінком:

— Надзвичайні новини, — сказав голос. — Спеціальний терміновий випуск для міста Теплодар.

У слові «надзвичайні» не було емоції. Тільки позначка: «це — інший рівень». Микола відчув, як всередині його щось зібралося в тугий клубок.

— Сьогодні, — рівно промовив диктор, — близько 04:30 у місті Теплодар помре пенсіонер-електрик М., шістдесяти восьми років, мешканець будинку…

Далі прозвучала повна адреса. Його адреса. Поверх. Номер квартири.

Слова били тихо, але влучно, наче хтось кидав камінці в шибку з однаковою силою, по одному.

У нього пересохло в роті.

— Причина смерті, — продовжував голос, — гостра серцева недостатність на тлі хронічної гіпертонічної хвороби, зловживання алкоголем і нерегулярного прийому призначених лікарських засобів.

Усе це звучало так, як будь-який лікар написав би в картці.
Тільки лікар ще не бачив його вночі, а радіо — вже бачило.

Микола не поворухнувся. Здавалося, якщо він тепер хоч трохи змінить позу, — щось «замкнеться», як той рубильник колись.

— На момент смерті, — монотонно продовжив диктор, — М. перебуватиме наодинці у власній квартирі. Останні години проведе, сидячи в темряві, на ліжку, навпроти тумби з радіоприймачем.

Оце «сидячи в темряві, навпроти тумби» було вже не передбаченням — описом того, що вже триває.

Він на мить відчув дивний, обернений страх: наче не він слухає радіо, а радіо дивиться на нього.

— Близько 04:20, — чітко сказав голос, — він відчує посилення болю в грудях, задишку, холодний піт. Вирішить, що «відлежиться», замість того, щоб викликати швидку допомогу або звернутися до сусідів.

«Вирішить, що відлежиться» — це було так у його стилі, що від цього стало ще моторошніше.

— О 04:27, — продовжував диктор, — він спробує підвестися, щоб дійти до дверей, але різкий біль у грудях і слабкість не дозволять йому це зробити. О 04:30 серцева діяльність припиниться.

Голос не змінювався. Так само рівно міг би казати: «очікується похолодання» чи «протягом доби можливий невеликий дощ».

— Смерть буде миттєвою для нього, — чітко прозвучало з динаміка, — але не миттєвою для тих, хто про неї дізнається.

Микола раптом помітив, що дихає дуже часто. Наче вже зараз намагається надихатися наперед.

— Першою зверне увагу, — спокійно продовжував диктор, — сусідка знизу, мешканка квартири №…, яка близько дев’ятої години ранку вийде у під’їзд винести сміття й відчує сильний запах перегару й ліків, що йтиме зверху з щілини під дверима.

Він відразу побачив її: розпатлана, в домашньому халаті, з відром у руках;
морщиться, нюхає повітря, бурчить: «От же ж… знову нажрався…»

— Вона кілька разів подзвонить у двері, — продовжував голос, — не отримає відповіді, постукає сильніше, прислухається. Не почувши жодного звуку, зателефонує іншій сусідці.

У Миколи всередині стиснулося від думки, що його смерть почують… по запаху. Не по крику, не по падінню, не по виклику — по смороді. Алкоголь, таблетки, старе тіло.

— Разом, — казав голос, — вони викличуть швидку допомогу та поліцію. Бригада приїде приблизно о 09:40, огляне тіло через відчинені двері, які сусіди допоможуть зламати.

Він чітко уявив: дверний замок, тріск дерева, чужі чоботи в його передпокої. Той самий поріг, над яким він стільки разів спотикався, тепер переступлять без нього.