14

Формат «завтрашніх новин» і «репортажів з минулого» виснажив його, як повільна гарячка. Здавалося, радіо вже пройшлося по всьому: по дрібних бідах сусідів, по пожежі в школі, по його напарнику, по розлученню, по доньці. Що ще лишалося? Виявилося — саме місто.

Того вечора було тихіше, ніж зазвичай. Навіть телевізор по сусідству мовчав — або хтось нарешті заснув, або пішов кудись ночувати не вдома. За вікном шелестів вітер, десь далеко гавкали собаки біля смітника. Микола сидів на ліжку без зошита.

Після «репортажу» про аварію й «статистики» власного розлучення в ньому щось надломилося: він раптом перестав бачити сенс у своїх записах. Навіщо фіксувати те, що й так фіксує хтось інший, значно акуратніше й безжальніше?

Годинник повільно доповз до 00:15. Клац. Шипіння пролізло в кімнату. Він відчув, як всередині вже автоматично напружуються м’язи, як організм, що звик стискатися від одного й того ж звуку.

— Доброї ночі, — сказав голос. — Ви слухаєте спеціальний аналітичний випуск, присвячений місту Теплодар.

Слова «аналітичний випуск» прозвучали майже смішно — надто розумно для старого приймача, що стоїть на облупленій тумбі.

Микола підвів голову.

— Тема сьогоднішньої передачі, — рівно промовив диктор, — «Місто, яке не стало тим, для чого його будували».

Він замер.

— Теплодар, — продовжував голос, — молоде місто в Одеській області, засноване на початку вісімдесятих як житло для працівників Одеської атомної теплоелектроцентралі — енергетичного комплексу, що мав забезпечити теплом і світлом піврегіону.

У голосі були ті самі інтонації, що колись лунали з урочистих репортажів по телевізору: «перспективний об’єкт», «гордість енергетики». У голові спливли кадри: на шпальтах районної газети — фотографія бетонного куба з написом «Перший куб бетону», усміхнені люди в касках, прапорці, оркестр.

— У травні 1981 року, — монотонно уточнив диктор, — покладено символічний перший куб бетону на будівництві майбутньої станції й міста. Місто було розраховане на тисячі працівників, їхні родини, дитячі садки, школи, лікарню, культурний центр.

«Було розраховане», — глухо повторив про себе Микола.

— Після аварії на Чорнобильській АЕС, — продовжив голос, — будівництво Одеської атомної станції було заморожено. Плани переглянуто, фінансування скорочено, частину об’єктів недобудовано. Місто, задумане як супутник великої енергетики, залишилося без свого «сонця» — реактори не запустили, труби лишилися німими.

Микола згадав, як у дев’яностих вони жартували на об’єкті:
«Будували місто для станції, а вийшло — станція для міста, якого ніхто не потребує».

— Станом на 2022 рік, — чітко вимовив голос, — населення Теплодара становить близько десяти тисяч осіб. Місто займає площу приблизно один квадратний кілометр. Майже всі його мешканці живуть у багатоквартирних будинках радянської забудови.

Цифри лягали в повітря, як град: рівно, холодно.

— Місто не газифіковане, — продовжував диктор. — Єдиним централізованим джерелом тепла є котельня, розташована за кілька кілометрів від житлової забудови; втрати тепла в мережах сягають чверті відпущеної енергії.
Через це тарифи для населення були одними з найвищих у регіоні, при цьому якість послуг залишалася низькою.

Микола скривився. Він це знав не з аналітичних звітів, а з власних батарей — вічно холодних, з повітряними пробками, які «ніяк не можуть приїхати спустити».

— У 2016 році, — продовжив голос, — місто фактично відчуло на собі наслідки боргів за газ і пережило початок опалювального сезону без тепла. Проблеми теплопостачання, борги за енергоресурси, зношені мережі — типова картина для багатьох українських міст, але в малих громадах, таких як Теплодар, ці фактори відчуваються особливо гостро.

«Ми тоді мерзли, як собаки», — подумав Микола. Згадав, як спав у светрі, шкарпетках, під двома ковдрами; як уранці чайник парував і до того пара збиралась на вікні льодовою шкіркою.

— Станом на початок двадцятих років, — вів далі диктор, — Теплодар має населення близько десяти тисяч мешканців, із яких значну частку становлять пенсіонери та люди передпенсійного віку.
Молодь, за можливості, виїжджає до Одеси або за кордон у пошуках роботи.

Микола ніколи не замислювався над «частками». У його особистій статистиці все було простіше: «оце — старі з лавочки», «оце — ті, що ще бігають у школу», «оце — хто вже поїхав і, може, не повернеться».

— Більшість працездатного населення, — повідомив голос, — працює не в самому місті, а добирається до Одеси або до великого оптового ринку, розташованого поблизу обласного центру. Місто виконує роль спального району: люди виїжджають вранці й повертаються ввечері, залишаючи вдень двори заповненими переважно дітьми та літніми людьми.

Картинка, яку він бачив щодня з вікна, раптом стала частиною чужого аналітичного тексту: ранкова хвиля людей із сумками, які сідають у 75-ту маршрутку на Одесу, вечірня — із тією ж маршрутки, втомлені обличчя, пластикові пакети, запах чужого, великого міста.

— У місті діє школа, дитячий садок, амбулаторія, кілька невеликих магазинів, один супермаркет, — продовжував диктор. — Медичні послуги, за відгуками самих мешканців, обмежені; у складніших випадках люди змушені звертатися до лікарень в Одесі.