13

«Репортаж» про аварію став останньою краплею. Не відразу — спочатку він ще пару ночей слухав, записував, ковтав нові порції чужого болю. Але на третю ніч, коли голос знову почав із «спеціального випуску» — цього разу про «невдалий розлучення в сім’ї електромонтера М. П.» — терпець у нього урвався.

Він не дочекався кінця «випуску». Раптово встав, скинувши з колін зошит. Ручка покотилася по підлозі.

— Досить, — сказав хрипко. — Досить тобі, виродку. Радіо продовжувало шипіти. Голос монотонно зачитував:

— …дружина подала на розлучення через «систематичне вживання алкоголю», залишивши сина на піклування батька, який на той момент…

Микола вирвав шнур із розетки — різко, так, що пластик хруснув. Потім схопив приймач обома руками. Він був важчим, ніж здавався — старий ламповий корпус, наповнений залізом і минулим. Динамік ще тихо дзижчав від залишкової енергії.

— Ти — не знаєш усього, — бурмотів він, несучи його до кухні. — Ти — не знаєш, що я намагався. Що я хочу виправити.

Кухонний стіл, де він колись лагодив дрібну побутову техніку — праски, тостери, старі телевізори, — тепер став імпровізованою «операційною». Він поклав радіо на стіл. Дістав з ящика молоток — той самий, що колись служив для цвяхів і гайок, а тепер…

— За все, — сказав він і замахнувся.

Перший удар — глухий, по корпусу. Пластик тріснув, але не розлетівся. Всередині щось загуділо. Другий удар — сильніший, по шкалі. Шкала розсипалося дрібними краплями. Назви міст — Київ, Москва, Одеса — потекли вниз, як розмазаний мастилом папір. Третій удар — по динаміку. Тканина порвалася з хрустом, оголивши дріт і котушку.

Микола дихав важко, піт стікав по обличчю. Молоток важчав у руці.

— За напарника, — сказав, ударивши ще раз. — За доньку, — ще удар. — За школу, — ще.

Коли від радіо лишився лише шматок металу з розірваними кишеньками й висячими дротами, він відкинув молоток.

У кімнаті пахло пилом, пластиком і металом. Той самий запах, що стояв тоді на об’єкті після аварії.

Він зібрав уламки в пластиковий пакет — той, що тримав для сміття. Зв’язав горло. Подивився на тумбу: порожня, чорна пляма від пилу.

«Тепер тихо, — подумав. — Тепер усе тихо».

Винести на смітник вирішив не вранці — боявся, що передумає, що побачить когось із сусідів, що вони спитають: «Що це в тебе, Миколо?»

Вийшов опівночі. Під’їзд зустрів його звичною темрявою — лампочка, як завжди, перегоріла. Сходи скрипнули під ногами. З-за дверей квартири №5 чулись голоси телевізора — пізній випуск новин. Він прослизнув повз, тримаючи пакет ближче до грудей. Двір о третій ночі був порожній. Лише два ліхтарі, що кидали жовті плями на асфальт. Переповнені контейнери — сміття вже другий день не вивозили, і вони стирчали, як надуті мішки з нерівних країв. З-під кришок стирчали пакети, газети, порожні банки. Навколо — знайомі собаки: руда кобелька, що жила тут роками, сірий пес із шкурою, що звисала складками. Вони підійшли ближче, понюхали повітря. Руда гавкнула раз — коротко, недоречно.

— Тихо, — прошипів Микола.

Він розгріб верхній шар сміття — вологі газети, залишки їжі, шматки картону. Кинув пакет углиб. Собаки підійшли ближче, понюхали.

— Нічого вам тут, — буркнув він.

Закрив кришку — важко, з хрустом. Подивився на результат.

«Тепер точно кінець».

Повернувся до під’їзду. Сходи здавались легшими. Двері квартири клацнули — тихо, наче вперше за довгий час.

Він ліг, не роздягаючись. Ковдра пахла пилом, але це було байдуже. Сон прийшов важко, але прийшов. Без шипіння. Без голосу. Без зошита.

Йому снилось море — не одеське, а просто абстрактне, синє, що шумить без слів. Снилось, як він іде по пляжу, і ніхто не шепочеться за спиною.

Прокинувся о сьомій — пізно для нього. Сонце пробивалося крізь фіранку.
У квартирі — тиша. Він усміхнувся. Перша за довгий час справжня усмішка.

«Все. Кінець».

Підвівся, пішов на кухню. Кава — міцна, гаряча, без цукру. Перший ковток — як ковток повітря після довгого занурення.

Він навіть подумав: «Може, сьогодні сходити в магазин, поговорити з кимось, сказати, що передумав». Але спершу — глянув на тумбу.

Тумба була порожня. Чиста, ніби хтось витер пил. Він потер очі.
«Показалось». Пішов на кухню, взяв каву. Повернувся.

Радіо стояло на своєму місці. Ціле. Чисте. Шкала блищала. Корпус — без подряпин. Шнур — акуратно вставлений у розетку.

Микола застиг. Кава вихлюпнулася на підлогу — гаряча, липка.

Він підійшов ближче. Доторкнувся пальцем до корпусу. Холодний метал, гладкий. Нахилився до шкали. Назви міст — чіткі, як нові. Київ, Москва, Одеса, Теплодар — не було в списку, але тепер це не мало значення.

— Як… — прошепотів він.

У ту мить годинник показав 00:15.

Клац. Шипіння. Він відскочив назад, як від удару струмом.

— Доброї ночі, — сказав голос, рівно, як завжди. — Ви слухаєте місцеві новини міста Теплодар за завтрашній день.