12

Формат «завтрашніх новин» тримався довго, майже вперто. Микола вже звик: клацання, шипіння, «доброї ночі» — і далі перелік дрібних нещасть, що мали статися в чужих під’їздах і чужих квартирах. Він звик до того, що радіо знає майбутнє міста. Але в ту ніч воно показало, що знає й минуле — його минуле.

Напередодні все було як завжди. День, тягучий, як розігрітий клей, розмазався між кухнею, коротким виходом у магазин, поверненням додому й мовчазним сидінням на стільці. Бабусі у дворі шепотіли, сусіди в під’їзді тихішали, соцпрацівниця обіцяла «подбати», донька не дзвонила.

Годинник доповз до півночі. Микола вже знав, де буде сидіти в цей час, як сидітиме, як триматиме ручку. Зошит — на колінах, лінії в клітинку — як розмічений аркуш життя, в який треба акуратно вписати завтрашній біль.

00:14. Він глянув на старий електронний будильник, що світився червоними цифрами на тумбі. За вікном — чорний прямокутник двору, де лише кілька вікон ще трималися за світло.

00:15. Клац.

— Ага, — механічно подумав Микола. — Приїхали.

Шипіння залізло в кімнату, знайоме, як хрипілий кашель старого курця.
Він чекав стандартного: «Доброї ночі, ви слухаєте місцеві новини міста Теплодар за завтрашній день». Але цього разу голос сказав інше.

— Доброї ночі, — мовив диктор. — Ви слухаєте спеціальний репортаж з минулого дня.

Микола ледь не випустив ручку. «З минулого?» — думка була дивною, як перевернутий годинник.

— Тема сьогоднішнього випуску, — продовжив голос, — «Виробнича аварія на енергетичному об’єкті поблизу міста Теплодар, що сталася…»

Далі прозвучала дата. Суха, офіційна, та сама, що вже давно нічого не означала для більшості людей — просто день десь наприкінці дев’яностих. Для нього — рік, що розділив усе життя на «до» і «після». Він стиснув зошит так, що край картону вп’явся в долоню.

— Аварія, — рівно вів далі диктор, — у результаті якої один із працівників отримав тяжкі травми хребта й був визнаний інвалідом першої групи.

Микола відчув, як щось холодне, довге, як кабель, проповзло вздовж хребта. Радіо раніше ніколи так не починало. Жодних «репортажів», жодних «тем дня». Лише список сухих подій. Цього разу воно наче вирішило зробити окремий випуск — спеціально для нього. «Пряме включення» з минулого

— Нагадаємо, — казав голос, — що енергетичний об’єкт, де сталася аварія, був частиною недобудованої інфраструктури енергокомплексу біля міста Теплодар, спроектованого ще в радянські часи як енергетичний вузол для всієї Одеської області.

Слова «недобудований комплекс» були до болю знайомі. Офіційні формулювання, що лунали тоді з вуст начальства, сьогодні лежали в пилюці архівів.

— На момент аварії, — продовжував диктор, — об’єкт працював у режимі обмеженої експлуатації. Старі трансформатори, застаріла автоматика, частково зношена проводка…

Микола чув не лише голос. Перед очима вставали картинки: сіра будівля, кабелі, по яких завжди десь «трошки іскрило», бетонні коридори, запах мастила й металу.

— У другій половині робочої зміни, близько… — голос чітко назвав час, що був викарбуваний у нього в пам’яті так само, як у паперах комісії, — один із працівників, електромонтер І. (ім’я не називається з етичних міркувань), отримав удар струмом і впав із платформи. Унаслідок чого — множинні травми, ураження хребта, інвалідність на все життя.

Він бачив це знову. Не з боку, не як чужий репортаж, а так, наче хтось увімкнув плівку в його голові: напарник — кремезний, ще не старий, з вусами, в комбінезоні; короткий жарт перед початком зміни, запах вчорашнього спирту в його власному диханні; стіни, що гули, коли по кабелях ішла напруга.

Рука Миколи самою собою потягнулася до грудей, до місця, де й досі, здавалося, жила стара, закипіла провина.

— Офіційна версія, — продовжував диктор, — зафіксована в актах розслідування, формулювалася як «сукупність несприятливих чинників», включно з «технічними недоліками обладнання» та «ймовірною необережністю постраждалого працівника».

«Ймовірною необережністю постраждалого», — повторив про себе Микола. Слова, якими його тоді рятували. Слова, за якими ховали його необережність.

— Однак, — голос зробив ледь помітну паузу, — поза офіційними документами лишилися деякі деталі.

Шкіра в нього на потилиці стяглася, наче хтось підніс до неї холодний метал. Деталі, яких «не було у справі»

— Згідно з внутрішніми свідченнями, — рівно промовив диктор, — на момент аварії один із змінних електриків перебував у стані алкогольного сп’яніння легкого ступеня.

Миколу наче штовхнули в груди.

— Цей працівник, — продовжував голос, — був відповідальним за послідовність операцій із відключення й блокування окремих секцій.

Перед очима знову — щит. Великий, металевий, з рядами тумблерів і рубильників. На кожному — написи, які з часом затерлися, але які він знав на пам’ять. Того дня все було майже як завжди. Тільки… на «майже» він тоді й спіткнувся.

— Замість того, щоб спершу зняти напругу з лінії… — рівно, без пауз продовжував диктор, — працівник перевів не той рубильник, чим створив небезпечну комбінацію навантаження.