11

Після пожежі в школі про Миколу в Теплодарі заговорили вже не як про «просто діда, що трохи перебирає», а як про людину «з придур’ю».

Першим це відчулося у дворі. Той самий двір, де він виріс, де вчив доньку кататися на велосипеді, де знав кожну лавку, кущ і яму, раптом почав реагувати на нього інакше.

Бабусі на лавочці перестали кликати його «наш кавалер» чи «Коля-електрик». Тепер, коли він виходив із під’їзду, вони на секунду прикусували язики, переводили розмову на щось інше, а щойно він відходив на достатню відстань, шепіт неминуче повертався.

— Він же й у школу ходив, — казала одна, поправляючи хустку. — Бачила власними очима, як бігав туди-сюди, до директора ліз.

— Та він усім уже вуха прожужжав з тим радіо, — відповідала інша. — Мені онучка каже: «Бабусю, у нас у школі дід якийсь кричав, що ми згоримо». Це що таке взагалі? Дітей лякати?

— Може, йому справді погано, — вставала третя, та, що молодша й м’якша. — Вік же. І… ну… випиває.

— От хай іде лікується, — підсумовувала перша. — А не бігає тут, як божевільний.

Микола чув уривки. Не все, не кожне слово, але достатньо, щоб скласти загальну мелодію.

Діти на майданчику теж підхопили «легенду»:

— То той дід, що знає, коли хто впаде, — шепотів один хлопчак іншому.

— Та, моя мама казала, що він псих, — безжально видавала дівчинка з двору. — І щоб я до нього не підходила.

Одного разу, коли він ішов повз гойдалку, малий сусід, який раніше іноді просив у нього закурити для «старшого брата», тепер швидко відступив до маминої ноги.

— Не підходь до нього, — різко смикнула його за рукав мати. — Сказала ж тобі.

Микола зробив вигляд, що не почув. Пройшов повз, тримаючись рівно, як міг — наче тверезість ходу могла змити запах вчорашнього й усі нічні розмови з радіо разом.

У під’їзді, коли він заходив або виходив, розмови гасли так само, як лампочка в коридорі, коли її перегорало. Хтось говорив по телефону — і раптом припиняв, ковтав слова. Хтось обговорював тарифи, війну, болячки — і переходив на побутові дрібниці, щойно його кроки чулося на сходах.

— Він ізнову до школи ходив, — донеслося якось із-за дверей, притихло, але цілком зрозуміло. — Вони ж там чуть поліцію не викликали.

— Щось у нього з головою, — відповів інший голос. — Може, й справді треба вже його кудись…

Двері скрипнули, замок клацнув, і слова обірвалися.

Найбільше його вразило не навіть це — шепіт, півфрази, зупинені погляди. Найболючішим стало те, як змінилася настроєна лінія між ним і сусідкою з третього поверху. Вона завжди була не те щоб дружньою, але й не чужою.
Молода, з хлопчиком років одинадцяти, працювала десь «у місті», поверталась пізно, але на свята могла дати Миколі шматок торта з фразою: «Все одно ніхто не доїсть». Хлопчик кілька разів просив його показати щось «електричне», коли світло моргало в під’їзді.

Після пожежі в школі вона зустріла його на сходовому майданчику. Поруч — її син, з рюкзаком через плече.

— Добридень, — сказав Микола, як завжди.

— Добрий, — сухо відповіла вона.

Хлопчик було вже відкрив рота — «дядьку Миколо» уже майже вилетіло з нього, — але мати стиснула його руку так, що той скривився.

— Ми поспішаємо, — додала вона, ховаючи погляд.

Вони спустилися швидше, ніж потрібно, і запах її парфумів довго ще тягнувся на сходах.

Пізніше,того ж дня, він почув через відчинені двері її квартири, як вона говорить по телефону:

— Ні, я серйозно, я йому заборонила. Щоб і близько не підходив. Та він же до тієї школи набігався, настрашив усіх. Ще й мій малого втягував, про свої радіо розповідав. Ні, у нас не буде другого такого «пророка».

Микола притиснувся спиною до стіни на своєму поверсі, щоб його не було видно знизу. Дихав тихо, як у дитинстві, коли ховався від батька, що повертався напідпитку.

«Ще й мого малого втягував» — це било найсильніше. Бо колись у нього теж був «малий», якому він обіцяв інше життя.

Через тиждень після пожежі в двері хтось подзвонив — не так, як сусіди, коротким «динь», а довго, наполегливо, як дзвонять ті, хто має «повноваження».

Микола відкрив, напівочікуючи побачити поліцію. На порозі стояла жінка років сорока п’яти, у строгому, але дешевому костюмі, з папкою під пахвою й бейджиком на грудях. На бейджику дрібними літерами — щось про «центр надання соціальних послуг» і назву міської ради.

— Добрий день, Миколо Петровичу? — обережно запитала вона.

— Ну, мабуть, я, — відказав він.

— Я до вас від громади, — представилася. — Мене звати Ірина. Я працюю у Центрі надання соціальних послуг нашої Теплодарської міської ради.

«Соцпрацівниця», — автоматично поставив він ярлик. Ті самі люди, що приносять одиноким бабусям продуктові набори на свята й одночасно оцінюють, «чи не пора когось кудись переселити».

— Можна? — вона чемно показала на двері.

Він посторонився. Квартира зустріла її своїми стандартними запахами — старого пилу, холодного супу, тютюну, легкого перегару.
Вона, професійно, зробила вигляд, що не помітила.