10

Радіо довго тримало його на дрібницях. Наче приглядалося, чи витримає. Падіння на сходах, тиск, дрібні пожежки в під’їздах, зламані руки, покусані собаки — усе це було боляче, неприємно, але ще якось… локально.
Було враження, що світ навколо сиплеться дрібною крихтою, яку можна якось струсити з плечей. А потім, в одну ніч, воно переступило межу.

Того вечора він був тверезішим, ніж зазвичай. Після сварки з донькою спирт пився інакше: не як забуття, а як ще одна, пуста звичка. Він сам відчував, що тілесне сп’яніння не встигає за тим, що твориться в голові. Телевізор він не вмикав. Новини з великого світу — про фронт, політику, тарифи — тепер звучали якимось фоном, який нічого не змінював. Його фронт проходив через старий ламповий ящик на тумбочці.

Коли годинник наближався до 00:15, він, як завжди, вже сидів на краю ліжка із зошитом на колінах. Ручка чекала між пальців, папір уже наполовину був списаний попередніми ночами. Клац. Він навіть не здригнувся. Шипіння заповзло в кімнату, як туман.

— Доброї ночі. Ви слухаєте місцеві новини міста Теплодар за завтрашній день, — голос диктора був тим самим: рівним, наче усі новини світу для нього мали однакову вагу.

Перші два пункти були з розряду «стандартних». «Близько десятої ранку — короткочасне відключення електроенергії в будинках по вулиці Польовій у зв’язку з ремонтними роботами». «У другій половині дня на ринку одна з торговців посвариться з покупцем через нібито недоважений товар, конфлікт не матиме продовження».

Микола відмічав це майже машинально, ледь торкаючись паперу. Такі речі вже не дивували — радше підтверджували, що «ефір» працює у звичному режимі.

А потім голос трохи змінювався. Не в тоні — той лишався незворушним, — а в тому, як робилися паузи. Наче диктор теж розумів, що зараз зачитуватиме щось не з категорії «побутова дрібниця».

— О одинадцятій тридцять, — прозвучало в радіо, — у приміщенні Теплодарського навчального закладу, загальноосвітня школа №…

Микола напружився. Школа. У Теплодарі їх було небагато, і всі на слуху: ліцей, гімназія, молодша школа.

— …станеться загоряння електрощитової на першому поверсі. Причина — коротке замикання в проводці. Буде кілька постраждалих дітей з опіками різного ступеня тяжкості.

Ручка завмерла в його руці, ледь торкнувшись паперу, залишивши тонку риску. Дітей. До цього моменту радіо казало про дітей як про тих, хто падає з гірки, дряпає коліно, розсікає брову. Це — було іншим. «Опіки різного ступеня тяжкості» — словосполучення з телевізійних сюжетів, не з їхньої дворової реальності.

— Завдяки своєчасному спрацюванню протипожежної сигналізації та діям персоналу, — продовжував голос, — уникнути значних жертв вдасться.
Однак одна дитина отримає більш серйозні ушкодження шкіри верхніх кінцівок.

Микола відчув, як у нього в животі щось крутнулося. Цього разу радіо не говорило про «мешканку», «пенсіонерку», «чоловіка похилого віку».
Цього разу в центрі було не чуже старіння, а чуже, ще не реалізоване життя. Він вписав у зошит:

«Школа. 11:30. Загоряння щитової. Діти. Опіки. Одна дитина — серйозніше». Рука тремтіла. Кожна літера виходила нерівною.

— Додатково, — мовив голос, ніби просто додаючи ще один пункт у список, — буде незначне задимлення коридорів, евакуація учнів та персоналу, приїзд пожежної бригади.

Пожежної бригади — це в їхньому місті було майже як приїзд делегації з Києва. Авто з мигалками, люди в формі, стрічка новин, яка виходить за межі під’їзду.

Радіо далі розповідало щось про ринок, про поламаний світлофор, про «безпритульного собаку, якого діти підгодовують біля магазину». Але він уже не чув. У голові крутилося одне: Школа. 11:30. Діти. Вогонь.

Коли ефір затих, а шипіння повільно сповзло з повітря, Микола ще хвилин десять сидів нерухомо, дивлячись на рядки в зошиті. Пожежа в школі — це було не те, що можна просто «перевірити», як розбите коліно на майданчику.
Це було те, що або зупиняють, або потім про нього говорять роками.

Він згадав обличчя доньки, коли та казала: «Ти хоч раз в житті міг би зробити щось по-людськи». Згадав Галину Іванівну на сходах, Любу Іванівну на ношах. Згадав свою власну провину за напарника. Якщо він зараз нічого не зробить — потім уже не матиме жодного морального права взагалі відкривати цей зошит. Якщо дійсно знаєш наперед — не сказати буде гріхом. Думка була проста, як формула. Він стиснув зошит, наче тугий пакет із чимось крихким.

Спати він вже не ліг. Сидів до самого ранку, час від часу перевіряючи годинник, наче боявся проспати власну спробу вплинути на те, що оголошено.

На світанку вийшов у двір. Двір зустрів його звичним: бабусі на лавочці, собака біля смітника, діти, які йдуть до школи з рюкзаками, більшими за їхні спини. Він дивився на них по-іншому — не як на загальну масу «молоді», а як на потенційних «постраждалих». Кожен дитячий силует раптом став крихким, як скло.

Теплодарська школа — довга двоповерхова будівля з блідою штукатуркою, облізлим фасадом і вічною вивіскою «Загальноосвітній навчальний заклад №…».
При вході — табличка з ножицями й дзвоником, поруч — стенд із дитячими малюнками: сонце, будинок, дерево, море, якого тут ніхто не бачив, крім по телевізору.

Коли Микола підійшов до воріт, там уже товклися діти й батьки.
Хтось поспіхом докурював сигарету перед тим, як завести дитину «в науку», хтось поправляв шапку, зав’язував шарф, хтось голосно сварився телефоном. У повітрі пахло мокрим одягом, дитячими парфумами, шкірою портфелів, шкільною їдальнею, де зранку вже пекли щось тістяне.