9

Подзвонила вона несподівано — не в вихідний, не «після зарплати», не тоді, коли він уже морально був готовий почути її голос, а посеред якоїсь сірої буденної середи, коли Микола якраз сидів на кухні й перекладав з однієї кишені речі в іншу.

Телефон завібрував на столі, ледве не злетів із краю; екран засвітився, показав знайоме ім’я. Він завжди записував її повністю, з по батькові, наче так міг утримати той тонкий зв’язок, що лишався між ними: «Олена Миколаївна».

— Ало, — сказав він, ковтаючи раптову сухість у роті.

— Тату, привіт, — голос доньки був чіткий, трохи втомлений, зі звичною одеською поспішністю в інтонації.

У фоні він почув глухий гул — то чи офіс, чи відділ у магазині, де вона працювала, чи просто вулиця великого міста, яке завжди шуміло інакше, ніж їхній Теплодар.

— Привіт, — обережно відказав Микола. — Ти там як?

— Працюю, як усі, — зітхнула вона. — Слухай, у мене до тебе справа.

Його серце ледь не спіткнулося. Усі важливі розмови з нею починалися саме так: «Слухай, у мене до тебе справа». Колись це означало «мені потрібні гроші на гуртожиток», «мені треба допомога з документами», «приїдь, будь ласка, забери щось». Тепер він не знав, чого чекати.

— Я слухаю, — сказав.

— Ти був у лікаря? — запитала вона без вступів.

Він затримав подих.

— Бу-ув, — протягнув.

— І як?

— Та як… Як завжди. Тиск. Таблетки. «Менше пийте, Миколо Петровичу, більше гуляйте», — намагався зобразити усмішку голосом, але вийшло кисло.

Олена зітхнула вдруге, важче.

— Тату, я серйозно. Мені з реєстратури подзвонили, у них там щось відмічається… тиск, аналізи, ти ж знаєш, я попросила одну знайому, щоб глянула картку.

Звичайно, вона попросила. В Одесі в неї тепер були «знайомі всюди» — у банку, у лікарні, в якійсь бухгалтерії. Він не знав точно, де вона працює, але уявляв це як світ білих офісів, чистих туалетів і кави з автоматів, яку п’ють із картонних стаканчиків.

— Ну то й що? — буркнув він. — Не мру ж.

— Поки що, — сухо кинула донька. — Слухай, не буду ходити навколо. Я думаю, тобі треба переїхати до мене.

Він навіть не одразу зрозумів.

— Куди це — до тебе? В Одесу?

— А куди ж іще? — вона говорила швидко, наче вже проговорювала це в голові не раз. — Тут хоч лікарня нормальна, а не ваш медпункт, де один терапевт на все місто й черга, як у радянському гастрономі за ковбасою. Нормальні аналізи, нормальні спеціалісти. Там, де я живу, є клініка поряд, приватна, люди туди ходять, а не тільки «як Бог дасть».

Микола криво посміхнувся, хоч вона й не бачила.

— Ага. І скільки ж коштує той «нормальний» лікар, га? Моїй пенсії вистачить хіба що на те, щоб у реєстратурі на нього подивитися здалеку.

— Я не про гроші зараз, — роздратовано відказала вона. — Я про те, що ти один, тату. Один у цьому своєму Теплодарі, де половину нормальних лікарів повиїжджало, а друга половина скоро піде на пенсію. Ти впав — хто тебе підніме? Тобі стало погано — хто швидку викличе?

«Радіо», — дурнувато майнуло в голові, але він прикусив язика.

— Сусіди є, — буркнув він замість цього. — Не в тундрі живу.

— Сусіди, — повторила вона так, ніби це було лайливе слово. — Я знаю ваших сусідів. Вони максимум поліцію викличуть, якщо ти дуже голосно в телевізорі кричатимеш.

Тиша повисла між ними, напружена, як дріт перед коротким замиканням.

— Коротше, — Олена вдихнула й видихнула. — Я візьму відпустку на пару днів, приїду маршруткою. З Привозу, як завжди, 75-ю. Поговоримо нормально. Добре?

Маршрутка з Привозу. Номер 75. Той самий шлях: вулиця Новощепний Ряд, перони, запах риби й кави, крики «Привоз, дєшево-дєшево», а потім — дорога через поля й села до їхнього квадратного міста, де на кінцевій зупинці висаджують людей біля їхнього Сільпо.

— Та чого там їхати, — невпевнено сказав він. — Робота в тебе…

— Робота в мене й буде, — відрізала вона. — А от батько в мене один. Чекай.

Вона поклала слухавку так, ніби закрила двері. Микола ще трохи потримав телефон у руці, ніби там могло залишитися продовження розмови. Потім повільно поклав його на стіл. У голові вже гуділо зовсім не від алкоголю. Переїхати. В Одесу. До доньки. Уявити себе в її квартирі було важче, ніж уявити ще одне коротке замикання на станції. Новий під’їзд. Інші стіни. Інше місто, де море збоку, а тут — тільки водосховище. І ще — радіо. Чи поїде воно з ним? Чи вмикатиметься в чужій квартирі на Таїрово або на Черемушках так само, як тут? Чи, може, воно прив’язане до цього під’їзду, до цієї тумбочки, до цього міста? Думка про те, що він лишить його тут, чомусь була страшнішою, ніж думка про те, що залишиться сам.

Вона приїхала, як і казала. У суботу в другій половині дня двір навпроти Сільпо заворушився — зупинка, як завжди, наповнилася людьми: хтось чекав маршрутку на Одесу, хтось тільки-но з неї вийшов, тримаючи в руках пакети з базару, коробки з побутовою технікою, букети, покручені в газетний папір.   Микола стояв осторонь — не впритул до дверей, а трохи далі, біля смітника, де менше привертатимеш увагу. Він упізнав свою доньку ще до того, як вона ступила на землю. Олена вийшла з маршрутки, тримаючи в одній руці дорожню сумку, в іншій — пакет із написом якоїсь одеської аптеки. Виглядала вона міцніше, ніж останнім разом: струнка, в джинсах, куртці, шарфі, волосся зібране в строгий пучок. Обличчя — гостріше, ніж у молодості, але саме те, що він колись цілував на ніч, вкриваючи ковдрою малу дівчинку. Вона озирнулася по сторонам, морщячись від вітру й загального вигляду їхнього мікрорайону: панельні коробки, облізлі під’їзди, калюжі, розбита плитка. Побачила його.