8

Рішення піти до лікарів прийшло не одразу. Спершу він кілька днів ходив із цим, як із каменем у черевику: заважає, болить, але кожного разу переконуєш себе, що «дотерпиш до дому й переодягнеш взуття». Тільки тут не було іншого взуття. Був лише він, радіо й місто, в якому щось повільно сповзало вбік.

Після історії з Комунальною Микола став ловити себе на дивній думці: а що, як справа не в радіо? Що, як усе це — його голова? Стара, стомлена, пропалена алкоголем, забита спогадами, як підвал макулатурою. Галюцинації — слово, яке він раніше чув тільки про «тих, що зовсім спилися» або про «психів», яких іноді забирали з під’їздів. Тепер це слово, наче набридлива муха, обсідало його власні думки. Якщо це — галюцинації, то є шанс, що їх можна «вилікувати», «прописати щось», «взяти себе в руки». Якщо ж це не галюцинації… Він щоразу зупиняв себе на цьому «якщо ж», як на краю провалля.

Одного ранку, коли він уп’яте за ніч прокинувся від відчуття, ніби хтось шепоче йому в вухо список завтрашніх дрібних смертей, він сів на ліжку, скинув ковдру й сказав уголос:

— Піду в поліклініку.

Кому він це сказав — собі, радіо, пустій кімнаті — було неважливо. Головне, що слова прозвучали.

Місцева поліклініка — чи, як офіційно тепер писали на табличці, «центр первинної медико-санітарної допомоги» — стояла майже в самому серці Теплодара, якщо у такого маленького міста можна було говорити про «серце».
Двоповерхова будівля з облупленими білими стінами й зеленими рамами, які вже ніхто не фарбував, бо фарба й так трималася на чесному слові. Вона завжди пахла однаково. Цей запах Микола знав ще з тих часів, коли водив сюди хвору доньку: суміш хлорки, старих бинтів, дешевих ліків і людського страху. Страх теж має запах — кислуватий, трохи металевий, його не сплутаєш із нічим.

На вході його зустрів знайомий плакат: «Ведіть здоровий спосіб життя!»
Плакат був пожовклим, кути його загорнулися, у нижньому лівому висів маленький павук. Поруч — інший: «Алкоголь вбиває». На ньому було зображено печінку — червону, потім чорну. Микола намагався не дивитися в той бік, але очі все одно зачепилися. «Треба ж, — подумав, — навіть тут ти винен наперед».

У реєстратурі було, як завжди, шумно. Кілька літніх жінок сперечалися, хто за ким у черзі, одна намагалася пролізти зі словами «мені тільки спитати», хтось скаржився на тиск, хтось на серце, хтось на «цих ваших реформованих лікарів, що тільки папірці переписують».

За склом сиділа медсестра у вицвілому халаті, що колись був білосніжним, а тепер більше нагадував сіру ганчірку. Вона монотонно ставила печатки, шурхотіла паперами, не особливо дивлячись на людей — очі давно звикли ковзати над головами. Микола притиснувся до віконця, дочекався, поки на нього кинуть хоч якийсь погляд.

— Мені б… до терапевта, — сказав, кашлянувши.

— Карточка є? — не відриваючись від паперу, спитала вона.

— Є… — він витягнув із кишені пожмакану медичну картку, яка жила там між чеків з Сільпо й старих квитанцій.

Вона взяла картку, машинально відкрила, кивнула кудись у бік коридору:

— Сідайте, чекайте.

— Та я… у мене трохи… — почав він, шукаючи слова. — Розумієте, у місті щось ніби…

— Сідайте, чекайте, — повторила вона тим самим тоном, на один градус роздратованішим.

Її «сідайте, чекайте» було універсальною відповіддю на всі питання: від «у мене температура» до «мені страшно жити». Микола відступив.

Коридор поліклініки був схожий на тунель часів. Сірий, довгий, з рядами металевих лавок по обидва боки. На стінах висіли плакати, де усміхнені мультяшні серця просили зменшити сіль у раціоні, а карикатурні легені благали «не куріть у своїй хаті». Підлога, встелена старим лінолеумом із тріщинками й дірками, місцями була вкрита плямами, які мали б бути від миючих засобів, але виглядали радше як сліди чужих днів. На лавках сиділи люди — кожен зі своєю маленькою війною проти власного тіла. Хтось тихо стогнав, хтось грався телефоном, хтось читав стару газету, яку залишив тут хтось до них.

Микола сів на край вільної лавки. Поруч — жінка років сорока, що притискала до грудей папку з аналізами. Далі — чоловік із перев’язаною рукою. Десь біля дверей кабінету терапевта стояла жінка з дитиною, що свердлила його поглядом, ніби він особисто був винен у її кашлі. Він відчував на собі чужі погляди. Не прямі, а ті самі косі, до яких уже звик: короткий вдих носом — «пахне», легке відвертання голови. Запах перегару ніколи не буває тільки «вчорашнім» — він тягнеться хвостом. Микола ковзнув поглядом на свій одяг: старий светр, пальто, пошарпана шапка в руках. Серед усіх цих людей він виглядав не найгірше, але й точно не таким, чиї слова будуть сприймати серйозно.

Двері терапевтичного кабінету відчинилися. Вийшла жіночка в окулярах, стискаючи в руці рецепт, щось буркнула собі під ніс.

— Наступний! — крикнули зсередини.

Жінка з дитиною метнулася першою. Микола лишився чекати своєї черги, слухаючи, як за дверима лікарка швидко, майже машинально опитує, стукає по клавіатурі, роздруковує. Час тягнувся, як розмоклий бинт. Коли нарешті настала його черга, він увійшов у кабінет із відчуттям, ніби заходить на іспит, до якого не готувався.

Кабінет був невеликий. Стіл, завалений паперами, старий комп’ютер, білий стілець для пацієнтів, кушетка збоку, стелаж із картками. На підвіконні — горщик із давно мертвим вазоном, який ніхто не викидав, бо руки не доходили.