7

Радіо навчило його чекати півночі, як колись він чекав зміни. Поки голос диктора читав дрібні міські напасті, Микола ще міг сидіти більш-менш спокійно, встигаючи поставити між словами й реальністю тонкий фільтр: «Та, може, не так буде», «Може, я щось переплутаю вранці», «Може, я цього просто не побачу». Тієї ночі фільтр не спрацював. Ніч, що проковтнула «може» Як завжди, все почалося з клацання.

00:15 — час, коли в Теплодарі навіть собаки на якусь мить замовкають, наче прислухаються до чогось свого. Шипіння, лагідне й липке, поповзло з тумбочки, обволокло кімнату. Микола сів, упершись руками в ковдру, й глянув на радіо. Рукою вже намацав зошит — аркуш, ручку, цей свій новий «наряд на зміну».

— Доброї ночі, — сказав голос. — Ви слухаєте місцеві новини міста Теплодар за завтрашній день.

Він майже машинально вивів дату вгорі сторінки. Рука вже знала, що робити, навіть якщо голова ще відмовлялася думати. Перші дві новини були такими, як завжди: незначна поломка на тепломережі, через яку ввечері «можливе тимчасове зниження температури в батареях» у частині будинків на вулиці Піонерній; коротке відключення світла в одному з під’їздів на проспекті Енергетиків у зв’язку з «плановими роботами».

Микола записував, але вже без особливого напруження. Подумаєш, «тимчасове зниження» — у них вічне. «Планові роботи» — це коли щось латають на відстані десяти метрів від місця, яке насправді тече.  Він навіть трохи розслабився. Ось так воно буває: спочатку тебе лякає саме явище, а потім ти звикаєш до нього, як до старої болячки. А потім голос обірвав цю звичку, як старий дріт.

— Близько сімнадцятої години, — спокійно промовив диктор, — у під’їзді житлового будинку №3 по вулиці Комунальній, місто Теплодар, пенсіонерка, сімдесяти восьми років, впаде зі сходів між другим та третім поверхом і отримає перелом шийки стегна.

Ручка завмерла в його пальцях, залишивши на папері криву риску. Вулиця Комунальна, будинок 3. Перед очима відразу постав синій облізлий під’їзд, над яким колись висіла табличка «Комуна́льна», тепер закіптюжена, з оббитим кутом. Двері, що погано зачиняються. Сходи, на яких він не раз стояв у черзі до якоїсь «шеї» з приводу довідок чи підписів. І — Галина Іванівна.

Років десять тому вона ще працювала фармацевткою в аптеці, де він брав тонометри, пігулки, мазі «для сусіда». Останні роки вони інколи перетиналися вже в черзі до тієї ж аптеки — тільки тепер обидва стояли з боку «пенсіонерів із пільгами». Галина Іванівна жила саме на Комунальній, 3. Він це знав. Бо не раз чув її фразу:
— От з Комунальної дойду сюди, наче мені нема чим більше зайнятися.

«Пенсіонерка, сімдесяти восьми років…» — повторив у думках голос.

— Через затримку прибуття бригади екстреної медичної допомоги транспортування до лікарні відбудеться із запізненням, — усе тим самим рівним тоном додав диктор. — Можливе подальше ускладнення стану.

Микола відчув, ніби в кімнаті раптом стало значно тісніше. Повітря, яке ще хвилину тому було просто холодним і затхлим, тепер перетворилося на щось густе, липке. Він знав, що таке «перелом шийки стегна» в їхньому місті. Знав по сусідах, по розмовах на лавочці, по історіях з амбулаторії. Це вирок. Не миттєвий, не гучний, але вирок: людина падає, її піднімають, везуть, кладуть, і потім вона з того ліжка вже не встає — лише повільно зсихається, як старий корінь. Рука, що тримала ручку, затремтіла. Він змусив її записати: «17:00, Комунальна, 3 — пенсіонерка, падіння між 2 і 3, перелом шийки стегна, швидка із запізненням». Кожне слово давалося, як крок у болоті. Радіо тим часом говорило далі про щось дрібне — про загублені ключі, про невелике задимлення в котельні, про зламану лавочку біля школи.  Микола вже не слухав. Його притисло саме цим одним пунктом.Галина Іванівна. Її постать у халаті, коли вона виносить сміття. Її фраза:
— Та я ще вас усіх переживу, не дочекаєтесь.

Якщо б мова йшла про когось зовсім йому чужого, може, він би й далі грав у свою гру «записав — перевірив», ставлячи галочки в зошиті. Але тут було інакше. Вперше в усьому цьому списку майбутніх бід він чув чітко вписане ім’я — нехай диктор його й не назвав.

— Не може бути, — прошепотів він. — Та ну його…

Радіо стихло. Шипіння потроху згасло, наче хтось повернув ручку гучності назад. У кімнаті знову стало тихо — та тиша, що раніше була для нього фоном, тепер видавалася чимось ворожим.

Микола сидів на ліжку ще довго, з розплющеними очима, дивлячись у темряву. Пляшка на тумбочці залишалася неторкнутою. Він уперше за багато років боявся пити не через тиск, а через те, що не хотів дати собі жодного шансу потім сказати: «Це мені вчулося».

Ранок проліз у вікно сірим простирадлом. Квартира в нього не вірила — холод залишався, батареї шипіли тонко й злісно. Микола зварив собі слабкої кави — ту саму бурду, яку в них у дворі називали «через три рази воду побачила» — і сів за стіл.

Зошит лежав перед ним відкритий, як книга, яку не хочеться читати далі, але й закрити неможливо. Він провів пальцем по рядку з Комунальною. Чорнило ще трохи блищало — ніч була недалеко. Галина Іванівна. Вони знайомі… як, власне, всі знайомі в малому місті: не настільки, щоб ходити одне до одного в гості, але достатньо, щоб знати, хто у кого хворіє, хто кому що винен, хто скільки років працював «на станції». У черзі до аптеки вона могла без жодного вступу запитати:

— Ну як там ваша дочка? Знову в Одесі? Не приїжджає ніяк?