6

Першу ніч він ще міг списати на горілку. Другу — вже ні. Але радіо, схоже, ніяких списувань на себе не приймало.

00:15. Перший раз він не глянув на годинник — було просто «пізно». Другий — подивився випадково: червона електронна цифра на старому будильнику показувала «00:14», коли він ще крутився в ліжку, не знаходячи собі місця.

На «00:15» у квартирі знову клацнуло. Той самий тихий, але чіткий звук, як коли старий тумблер переводиш з «вимкнено» на «увімкнено». Микола завмер, наче миша, яка почула, як десь неподалік клацнула пастка. Шнур як лежав, так і лежав. Розетка була порожня. Радіо прокидалося само. Спершу — шипіння. Потім, крізь цей знайомий білий шум, вирівнювався голос диктора — завжди той самий, ніби в ефірі існував лише один чоловік, який знає, що станеться з цим містом завтра.

— Доброї ночі. Ви слухаєте місцеві новини міста Теплодар за… завтрашній день.

Микола сидів на ліжку, не торкаючись ногою підлоги, ніби боявся, що підлога теж виявиться причетною. Вчорашній папірець із записом про маршрутку лежав у шухляді столу. Він міг дістати й подивитися ще раз, але не хотів. Його й так нудило щоразу, коли в голові спливала картинка погнутої огорожі й жінки з розбитим коліном.

— Сьогодні вночі, — спокійно промовив голос, — у під’їзді житлового будинку №14 по вулиці Піонерній станеться незначне загоряння сміття на першому поверсі.

Микола ледь не пирхнув: у них не буває «значних» загорянь — усе дрібне, сіре, як і саме місто. Та все одно слухав.

— Причина — непогашений недопалок. Задимлення сходової клітини, без постраждалих.

У голові відразу виник образ: хтось із сусідів вийшов на перекур «на хвилинку», кинув бичок у переповнений пластиковий відро, де валялися серветки й газети. Полум’я взялося ліниве, повільне, але в під’їзді воно завжди виглядало більшим, ніж на вулиці.

— Також у першій половині дня, — монотонно продовжував диктор, — на дитячому майданчику біля будинку №7 по проспекту Енергетиків упаде і отримає легке поранення хлопчик, шести років.

Тут Микола відчув, як у нього всередині щось штовхнулося. Майданчик він знав: стара гірка, облізла фарба, поруч — гойдaлка, яка скрипить на весь двір. «Упаде хлопчик» — у цьому було щось особисте. Наче хтось розповідав йому про чужу біду так спокійно, як про прогноз погоди.

— Забиття руки, подряпина голови, — продовжував голос. — Лікування амбулаторне.

«Амбулаторне», — механічно повторив про себе Микола. У Теплодарі все лікування — амбулаторне, якщо людина ще може самотужки дійти до дверей амбулаторії на Польовій.

— Також сьогодні, після обіду, — диктор робив легкі паузи між пунктами, ніби перегортав невидимий аркуш, — у квартирі мешканки будинку №16 по вулиці Комунальній спостерігатиметься гіпертонічний криз.

Тут у нього перед очима постав образ: суха, завжди підфарбована Марина Іванівна з їхнього під’їзду — правда, жила вона не на Комунальній, а на Генерала Плієва, але з гіпертонією точно мучилася. «Мешканка» — слово ніби з чужого життя. У них не «мешканці», а «Люда з четвертого», «дядько Вася з другого», «та, що з собакою».

— Госпіталізація не знадобиться, — сухо підсумував голос.

Микола сидів і слухав, склавши пальці в замок так, що кісточки побіліли. Він нічого не записував — ще ні. Слухав до кінця. Новини тривали хвилин п’ять. Короткі, обрублені фрази про ще кілька дрібниць: про відключення світла на годину на одній з вулиць, про перевірку газової служби в іншому будинку, про заблуканого собаку, якого діти приведуть до амбулаторії.

Коли голос нарешті промовив: «На цьому місцеві новини за завтрашній день завершено. Залишайтеся з нами», — і ефір знову наповнився шипінням, Микола сидів, як кам’яний. Рука сама потягнулася до шухляди. Він дістав звідти вчорашній папірець, поклав поруч. Потім узяв новий, чистий. Спершу рука затремтіла, але потім включилася стара, надійна механіка електрика, який звик фіксувати деталі: час, цифри, послідовність. Він написав у верхньому рядку: «Новини». Потім дата. Потім: «00:15 — радіо.

1. Невелике загоряння сміття в під’їзді, буд. №14, вул. Піонерна, вночі. Причина — недопалок.
2. Падіння дитини, хлопчик ~6 років, майданчик біля буд. №7, просп. Енергетиків. Забиття й подряпина.
3. Гіпертонічний криз у мешканки буд. №16, вул. Комунальна. Без госпіталізації».

Писав він повільно, але акуратно. Потім ще кілька дрібних пунктів, які почув наприкінці, — відключення електрики, собака. Наприкінці поставив час, коли передача закінчилася.

Повернувся в ліжко з відчуттям, ніби підписав якийсь акт прийому-передачі. Тільки не розумів, хто тут кому що здає. Спати майже не зміг.

Ранок зустрів його знайомими запахами під’їзду й такою ж знайомою байдужістю двору. Сонце було яскравим, але холодним — із тих, що світять більше для вигляду, ніж для тепла.

Микола, замість того щоб одразу йти до магазину, звернув у бік іншого двору — до будинку на Піонерній. Він знaв, де це: колись там жив однокласник дочки, тож дорога врізалася в пам’ять.

Будинок №14 зустрів його облупленою стіною й таким же втомленим входом, як у нього вдома. У під’їзді було прохолодніше, ніж на вулиці, запахи — ті ж самі, тільки з домішкою чогось новенького. Гарі. Не сильної, не свіжої, але впізнаваної — так пахне, коли щось уже встигли загасити й провітрити, та молекули диму все одно тримаються в щілинах. Микола зупинився, втягнув повітря носом, як собака, що взяла слід. На першому поверсі біля сміттєвого відра стіна була підчорніла. Край пластикового бачка оплавився, став хвилястим, як розм’яклий віск. Усередині ще лежали недопалки — хтось після пожежки не додумався навіть винести й викинути все це надвір.