5

Ранок прийшов, як завжди, — без пафосу, з тією самою бляклою сірістю, що просочувалася крізь фіранки й у кістки. Микола прокинувся не від будильника, а від звички. Голова була важка, як чавунна каструля, яку забули зняти з плити.

Він якийсь час лежав, дивлячись у стелю, намагаючись згадати, що саме вчора ввечері було справжнім, а що — п’яною вигадкою. Пляшка на тумбі була вагомим аргументом на користь другого варіанту. Радіо — на користь першого.

Воно стояло тихо, темне, таке ж неживе, як і вдень. Шнур, як завжди, валявся на підлозі. Ніяких слідів ночі — ніби й справді все йому наснилося. На тумбі під склянкою лежав папірець. Ота сама маленька, зім’ята платівка реальності. Микола повагався мить, потім підвівся, прибрав склянку й підніс листок ближче до очей. «Маршрутка 75 — ДТП біля Сільпо, одна людина з забиттями, 9:20».

Почерк був його. Час — дуже конкретний. Він відчув сухість у роті й гіркоту, яка не мала нічого спільного з похміллям. Поглянув на годинник на стіні — стрілки повзли до дев’ятої.

— Треба хліба, — сказав він уголос, ніби пояснюючи комусь, чому збирається вийти надвір.

У під’їзді було, як завжди, напівтемно. Стіни спускалися до виходу, наче горло, яким він щодня сходив до власної денної дози буденності. На лавочці вже сиділи бабусі, але цього разу він навіть не намагався вловити їхні слова — просто кивнув і пішов далі.

Двір тягнувся до Сільпо знайомою дорогою: тротуаром із ямами, повз дитячий майданчик, повз смітники, де собаки рилися в чийомусь учорашньому житті. Повітря було прохолодне, але світле — із тих, коли сонце є, але тепла немає. Ще здалеку він побачив, що біля магазину щось не так. Люди стояли не просто в черзі — вони скупчилися клубком, як мурахи навколо розчавленої гусені. Дехто заглядав через чиїсь плечі, хтось жестикулював, хтось лаявся. Асфальтом розтікалася тонка смужка темного сліду — чи то мастило, чи то ще щось.

Коли Микола підійшов ближче, він побачив маршрутку. Та сама жовта «буханка», що ще вчора ввечері привезла людей із Одеси, тепер стояла боком до тротуару, носом упершись у металеву огорожу біля Сільпо. Огорожа була погнута, одна секція стирчала під кутом, наче зламана нога. На лобовому склі маршрутки поперек вікна тяглася тріщина, як блискавка, що застигла в склі.

Водій стояв осторонь, тримався за голову й когось гаряче переконував:
— Та я ж тільки на секунду відвернувся! Та вона вискочила, як… Та що ви, блін, розумієте в тому!

Поруч на бордюрі сиділа жінка років сорока, бліда, з розірваними колготками на нозі. На коліні — рвана подряпина, навколо неї вже синіло, як розлив чорнила. Хтось тримав у руках перекис, хтось ганчірку.

— Ой, Люда, та ти хоч ногу поворуши, — причитала над нею якась знайома Миколі фізіономія. — Викличте хтось швидку чи кого там!

Люди говорили всі разом. Хтось сварився на водія. Хтось на «ці срані огорожі». Хтось узагалі розповідав, що вчора на іншому кінці міста теж щось сталося — бо в маленьких містах одна біда завжди тягне за собою спогади про іншу. Микола завмер на узбіччі, ніби вперся в невидиму стіну. Він дивився на розбиту маршрутку. На погнуту огорожу. На жінку, що морщилася від болю, але трималася, бо навколо було багато очей.

У вухах — ніякого голосу. Лише шум людей і віддалене гудіння котельні.

В кишені тихо зашурхотів папірець. Рухаючись, як у сні, Микола засунув туди руку, намацав зім’яну записку, витягнув. Розгорнув. «Маршрутка 75 — ДТП біля Сільпо, одна людина з забиттями, 9:20». Годинник на зупинці — круглий, зі збитим склом — показував 9:17. Панічний холодний піт виступив йому на спині, наче хтось відкрив кран із льодяною водою просто по хребту. Пальці стиснули папір так, що той затріщав. «Випадковість, — сказав собі внутрішній голос. — Мало що там на радіо тобі…» Він уявив, як зараз підійде до когось із натовпу, до тієї ж жінки з розбитим коліном, покаже їй записку: «Дивіться, я це вчора почув по радіо, яке не було включене. Я знав, що це станеться». У відповідь — або сміх, або перелякані погляди, або дзвінок у швидку, але вже для нього. Ніхто не повірить людині, від якої пахне вчорашнім вечором. Особливо, якщо те, що вона каже, страшніше за саму аварию.

Він акуратно склав папірець назад, ніби ховав лезо. Запхнув його глибше в кишеню. Ще кілька хвилин постояв на місці, як сторонній спостерігач. Потім, коли почув віддалене виюче «оо-уу» сирени, розвернувся й пішов у бік іншого магазину — маленького кіоску, де теж продавали хліб. У Сільпо він сьогодні не зайшов. Дорогою додому він відчував, як у грудях щось дрібно тремтить, ніби в нього всередині завели стару пральну машину на віджимання. Ноги йшли автоматично, очі бачили знайомі ями, знайомі під’їзди, знайомих собак — але за кожною деталлю тепер стояло одне й те саме запитання: «А що завтра?»

У під’їзді було душно. Микола піднявся по сходах, не знімаючи з плечей цієї нової, невидимої ваги. Коли зайшов у квартиру, двері закрилися за ним із таким звуком, ніби хтось перекрив йому кисень. Він навіть не роздягнувся. Просто пройшов на кухню, поставив хліб на стіл, дістав з шафки пляшку, яку залишив «на вечір». Пальці проштовхнули пробку в один рух, як давно відпрацьовану команду.

— Щоб заспокоїтись, — прошепотів він, наливаючи більше, ніж зазвичай.

Горілка обпекла горло, розповзлася по тілу важким теплом. Він спробував прив’язати все, що сталося, до неї — до пляшки, до вчорашніх ковтків, до свого віку, до нервів. «Накрутив себе, напився, почув не те, записав дурницю, а вранці… випадковість».