4

Ближче до півночі квартира стала схожа на порожню коробку, забуту в темному куті складу. Телевізор мовчав — Микола його вимкнув ще після вечірніх новин, коли диктори в черговий раз пояснили, чому тарифи не винні, що людям холодно.

За вікном Теплодар потонув у темряві: двір розчинився, ліхтар під під’їздом, схоже, знову перегорів, і лише де-не-де вгорі світилися розрізнені прямокутники вікон, наче хтось вирізав у чорному картоні кілька дірок. Десь у далині, з боку котельні за містом, тягнулося глухе, рівне шипіння — як дихання великої старої тварини, яка гріє місто собі на зло й людям у борг.

Микола сидів на краю ліжка, спиною до вікна, обличчям до тумбочки з радіо. На столику поруч — напівпорожня склянка, пляшка, що вже відчутно полегшала, і блістер із таблетками: кілька білих кружечків уже зникли, наче він їх не ковтав, а просто стер із поверхні життя.

Алкоголь розтікався тілом теплом, не схожим на те, яке мала б давати батарея. Це було інше тепло: липке, повільне, із присмаком дурної сміливості й старого сорому. Голова стала легшою, думки — розмитішими, як світло в під’їзді крізь замащене скло. Він слухав тишу. Тишу холодильника, що час від часу хрипко вмикався й затихав. Тишу сусідів, які вже, мабуть, лежали в своїх ліжках, дивлячись у стелі, де кожен мав свою тріщину. Тишу міста, яке вдень прикидалося живим, а вночі визнавало, що просто догниває потихеньку.

Радіо стояло на тумбі нерухомо. Темний прямокутник із блідою шкалою станцій, де крихітні букви були майже нерозбірливі в півтемряві. Шнур, як і раніше, лежав на підлозі — чорна гума, що закінчувалася старим штепселем, який навіть близько не наближався до розетки. «Завтра, — згадав він. — Завтра вже подивлюсь».

Очі почали злипатися. Свідомість повільно сповзала кудись убік, наче зі слизького стільця. Думки про станцію, про напарника, про дочку, яка знову не подзвонила, змішувалися в один каламутний клубок, з якого час від часу виривалися окремі образи — червоний рубильник, білий халат лікаря, погляд касирки в Сільпо.

Клац. Звук був тихий, але в цій ночі, де кожен шурхіт мав свою вагу, він пролунав, як постріл. Микола сіпнувся, розплющив очі. Спочатку він подумав, що це щось у батареї: коли в трубах гуляє повітря, буває такий різкий, порожній звук. Але батарея мовчала. Замість неї в кімнаті з’явилося інше, набагато знайоміше звучання — м’яке шипіння, те саме, що він чув пів життя тому, крутячи ручки налаштування на таких самих коробках. Шипіння йшло з тумбочки. Микола повільно підвівся на лікті. У напівтемряві він бачив чітко: шнур радіо, як і раніше, лежить на підлозі, штепсель навіть не наблизився до розетки. Жодного дотику, жодної іскри. Але з динаміка вже цілком впевнено виходив звук. Спочатку — густий, нерівний, наче старий ефір, забитий шумами. Потім шипіння відступило, стало фоном. І крізь нього прорізався голос.

— Доброї ночі, шановні слухачі, — сказав хтось рівно, беземоційно, з ледь вловимим одеським прищуром у голосі. — Ви слухаєте місцеві новини Теплодарського радіо.

У Миколи по шкірі пройшов холодок, такий самий, як від металу поручня в січні. Він мимоволі подивився на розетку ще раз, ніби сподіваючись, що шнур якимось дивом сам у неї встромився. Шнур лежав, як і лежав.

— Сьогодні… — голос у радіо зробив невелику паузу. — Точніше, завтра, у першій половині дня, в нашому місті станеться кілька незначних подій.

Голос був схожий на ті радянські дикторські голоси, що колись читали з папірця: рівний, трохи гугнявий, без жодної емоції. Начебто для нього не існувало різниці між «відкриттям нового дитсадка» і «пожежа з жертвами».

— Близько дев’ятої двадцять, — продовжував диктор, — на зупинці біля супермаркету «Сільпо» відбудеться незначна дорожньо-транспортна пригода за участі маршрутного автобуса ОДЕСА ПРИВОЗ — ТЕПЛОДАР, номер сімдесят п’ять.
— Автобус допустить зіткнення з металевою огорожею, постраждає одна пасажирка. Забиття м’яких тканин, без загрози для життя. Рух транспорту буде частково обмежений.

Слова складалися в буденну, суху картинку — настільки буденну, що вона здавалася майже смішною. Ніякого пафосу, ніяких «страшних подробиць», просто ще один пункт у переліку дрібних міських незручностей.

У Миколи в голові промайнуло: «Приснилося. Перепив. Телевізор увімкнувся. Хтось жартує по сусідському радіо…» Він старався знайти хоч яке-небудь пояснення, лише б не те, що лежало на поверхні.

— Також, — тим самим рівним тоном продовжив голос, — сьогодні вночі в одному з під’їздів багатоквартирного будинку на…

Микола раптом відчув, що якщо дослухається до кінця, то з глузду з’їде. Алкоголь у крові раптом став холодним, як вода в зимовому крані. «Приснилося», — повторив він подумки. Рука сама собою потяглася до тумбочки, намацала блок папірців і кулькову ручку. Він давно тримав їх поруч із ліжком — на випадок, якщо внезапно згадає, кому винен, про що забув заплатити, або яку таблетку прийняв, а яку — ні. Не відводячи погляду від радіо, Микола шаркнув папірцем по тумбі, підніс його ближче, щоб хоч трохи потрапляла тьмяна смужка світла з вікна. Рука тремтіла, але в пальцях ще жила стара механіка: тримати інструмент упевнено, навіть коли всередині все смикається. Він машинально почав писати. «Маршрутка 75 — ДТП біля Сільпо, одна людина з забиттями, 9:20». Рука виводила літери трохи криво, з розривами між словами, але зрозуміло. Поруч він поставив дату, щоб завтра не вирішити, що це якийсь старий запис, який випадково лишився. Коли дописав, зупинився, подивився на рядок. Наче на чужий почерк. Наче це хтось інший, більш тверезий і уважний, вирішив зафіксувати цей момент.