3

Про те, що в під’їзді «щось іскрить на горищі», Миколі сказали ще вчора.
Старший по будинку зупинив його біля дверей, коли той повертався з магазину з вечірньою сіткою продуктів, і, переступаючи з ноги на ногу, мовив:

— Слухай, Коля, ти ж у нас електрик. Подивився б там нагорі… Люди жаліються, що світло то моргає, то гасне. А ми ж із ЖЕКу… сам розумієш…

«Сам розумієш» означало рівно одне: ніхто з ЖЕКу лізти туди не хоче, а ти — або зробиш, або будеш винен, якщо щось згорить.
Для переконливості старший ще й пляшку пообіцяв.
Не премією й не оплатою — знаком поваги, як вони це називали.

Тому наступного дня, коли в під’їзді стало трохи світліше й бабусі на лавочці переключилися з політики на погоду, Микола взяв зі своєї комірчини старий ліхтарик, перевірив батарейки й глянув нагору — туди, де в стелі чорнів квадратний люк.

Люк жив власним життям.
Його відкривали рідко, закривали абияк, і він завжди здавався Миколі чимось на кшталт рота, що давно хотів сказати щось важливе, але його постійно зачиняли на засув.
Драбина, притулена до стіни, була крива й слизька від пилу, одна планка колись тріснула, її замотали ізоляційною стрічкою — такою самою, якою він колись латав проводку на об’єкті.

— Ну, поїхали, — буркнув Микола сам до себе, відчинив засув і потягнув люк на себе.

Зверху подув теплий, сухий пил, такий густий, що перші кілька вдихів довелося фільтрувати через рукав светра.
Горище завжди було іншим світом — ніби поверх, що не врахували в плані будинку.
Тут не жили люди, але жили всі їхні забуті речі.

Коли він виліз нагору й посвітив ліхтариком, перед ним відкрився знайомий хаос:
картонні коробки з невідомим вмістом, старі дитячі санчата без однієї полози, зламаний стілець із відірваною спинкою, розірвані пакети, в яких колись були речі «на чорний день», що так і не настав.
Під ногами хрустіло — не зрозуміло, то уламки скла, то засохлі мишачі «доріжки».

Десь над головою потріскував дах.
Пил, піднятий його кроками, танцював у промені ліхтарика, як дрібні комахи, що злізли зі своїх місць подивитися, хто знову потривожив їхній спокій.

Микола йшов повільно, прислухаючись до кожного рипу дощок.
Дроти, заради яких він сюди ліз, мали тягнутися десь уздовж балки — їх треба було знайти, оглянути, прикинути, чи не пожежонебезпечно.
Робота звична, майже ритуальна: знайти проблему, доторкнутися до неї, сказати, що «поки ще тримається», і спуститися назад.

Але спочатку він спіткнувся.

Під ногою щось глухо стукнуло, й ледь не вивернуло йому гомілку.
Він вилаявся крізь зуби, опустив ліхтарик нижче.

На пилюці, трохи в стороні від основної стежки, стояв прямокутний предмет.
Ніби хтось колись обережно поставив його тут, «тимчасово», а потім забув — на рік, на п’ять, на все життя.

Старий ламповий радіоприймач.

Корпус із темного дерева, по краях покоцаний, із подряпинами, що скидалися на тонкі білясті шрами.
Передня панель — зі шкалою станцій, де ще можна було розгледіти назви міст, половина з яких колись здавалися Миколі недосяжними пунктами на карті: «Київ», «Ленінград», «Одеса», «Москва».
Скло було трохи тріснуте в кутку, але ціле.

Дроти ззаду виглядали так, ніби їх не просто відключили, а вирвали: ізоляція подерта, кінці оголені, зчорнілі.
Штепсель старого типу — той самий, плескатий, якого вже не встромиш у нову розетку без перехідника.
Усе це разом виглядало так, ніби хтось дуже поспішав позбутися цієї речі, але не наважився викинути, тому сховав її сюди, «на потім».

Микола опустився навпочіпки, провів пальцем по верхній кришці.
На дереві лишилася чиста смуга серед пилу — живий, свіжий, майже образливий штрих.
Пил миттю липнув до подушечок пальців, але він відчув: під цією товщею бруду дерево ще тепле, ще не здалося.

— Та-а-ак… — протягнув він, сам до себе. — Оце ж апарат.

У грудях щось тепло ворухнулося — не той теплий клубок від горілки, інший.
Пам’ять.
Дитинство, де єдина розвага у гуртожитку — вечірнє радіо, що збирає людей у коридорі, як вогонь у печері.
Підліткові роки, коли він крутив ту саму ручку гучності й ловив голоси, які летіли звідкись із-за моря.
Ранні зміни на об’єкті, коли радіо в кімнаті відпочинку було єдиним, що говорило про життя поза бетонними стінами.

Електрик усередині нього прокинувся та витер сон із очей.

— Ну ти глянь, — він заговорив уголос, ніби до живої істоти. — Стоїш тут, як сирота. Нікому не треба.

Розумна частина мозку бурчала: «Прийшов дроти дивитись, а не хлам збирати», але руки вже брали приймач.
Він обережно підвів його, відчувши вагу — важкий, старий, але цільний.
Пил посипався на підлогу, як сніг, що довго чекав своєї зими.

— Поекспериментуємо з тобою, старичок, — пробурмотів Микола, ніби даючи самому собі виправдання.

З радіо в руках спускатися було незручно:
одна рука тримає важкий ящик, іншою чіпляєшся за слизькі перекладини драбини, ліхтарик затиснутий між зубами, і кожен крок вниз здається спуском у якусь іншу, тіснішу реальність.
Він мало не врізався в двері другого поверху, коли виходив з-під люка, ледь не стукнув приймачем об стіну.

Сусідська кішка, що спала на килимку біля чиїхось дверей, підняла голову, глянула на нього жовтими очима — не на Миколу, а саме на радіо — й тихо зашипіла.
Потім розвернулася й втекла сходами вниз.

— Ага, — пробурмотів він. — Усі тут розумні.

У квартирі він поставив радіо на стіл у кухні.
Приймач зайняв майже всю вільну поверхню, а разом із ним у кімнаті наче стало менше повітря.

Микола взяв ганчірку, змочив її у воді з-під крана й почав витирати пил.
Кожен рух оголював трохи більше минулого: під шаром сірості виявлялося ще досить рівне лаковане дерево, на шкалі проступали чіткіші літери, на ручці гучності — тонкі подряпини від чийогось давнього нігтя.
Робота була проста й дивно заспокійлива — як чистити стару рану, що вже не кровоточить, але ще болить, якщо натиснути.