1

Ранок у Теплодарі починався не з пташок і не з романтичних туманів над водосховищем.
Він починався з двору.

Теплодар був дуже маленьким, квадратний кілометр міста, де від будь-якого під’їзду до будь-якого магазину — десять хвилин кроком, якщо коліна дозволяють.
У цьому квадраті завжди знаходилося місце для трьох речей: лавочки з бабусями, дитячого майданчика з облупленою фарбою і пилової трави, яка вперто росла там, де асфальт уже здався.

У їхньому дворі лавочка стояла під самою стіною, ніби боялася вийти на відкритий простір.
На ній, загорнуті в халати й старі пуховики поверх нічних сорочок, сиділи дві постійні фігури: Галя з третього й Нюра з першого.
Вони з’являлися тут мало не раніше за сонце, наче двір без них узагалі не мав права прокидатися.
Перед ними — пластикове відерце з лушпинням від насіння, яке вже давно перевалило через край, але ніхто не спішив виносити.

Дитячий майданчик був більше пам’ятником, ніж місцем для ігор.
Гойдалка хрипіла кожного разу, коли вітер хапав її за іржаві ланцюги, гірка втратила більшу частину фарби, оголивши матову металеву шкіру, що обпікала дітей влітку й холодила взимку.
Пісок у пісочниці вивітрився років десять тому, замість нього — недопалки, собачі сліди та чиясь дитяча лопатка, забута настільки давно, що вже стала частиною ландшафту.

Тротуари нагадували розбиті зуби: шмат асфальту, дірка, калюжа, ще шмат.
Коли йшов дощ, люди або стрибали, як незграбні кози, або мирилися й заходили в під’їзд у тих самих калюжах, лише тепер розмазуючи воду по сходах.

Микола вийшов із під’їзду, тримаючи в руці стару, розтягнуту сітку.
Цю сітку він колись давно купив на Привозі — тоді ще сам їздив до Одеси, а не посилався на тиск, ноги й вітер у голові.
Тепер Привоз до нього приїжджав сам — у вигляді маршрутки №75, що раз за разом викидала з себе людей прямо біля «їхнього» Сільпо.

— О, наш кавалер іде, — сказала Галя, коли він з’явився у дверях під’їзду.
— Куди ж без нього, — додала Нюра, не відводячи очей від сонця, що тільки-но виповзало з-за даху сусіднього будинку.

Микола кивнув їм так само, як кивав уже багато років: коротко, без посмішки, але й без злості.
Він давно зрозумів, що у дворових бабусь на всіх є досьє, та тільки в нього чомусь — найтовстіше.

Повітря було холоднувате, але сухе.
Десь у кутку двору копирсався дворовий собака, зависнувши над пакетиком із запахом учорашньої ковбаси.
На балконі третього поверху хтось струшував килим — пил у сонячному промінні виглядав майже святково, як конфетті, але Микола знав, що той самий пил потім ляже йому на підвіконня, на підошви й у легені.

Він рушив своєю звичною траєкторією: від дверей під’їзду, мимо лавочки, через розбиту плитку, де треба було знати, на який саме квадрат наступати, щоб не підвернути ногу.
Сітка болісно врізалася в пальці — не тому, що була важка, а тому, що пальці стали кістлявіші за нитки.

До Сільпо було недалеко — як і до всього в цьому місті.
Теплодар був так влаштований, що нікуди не треба було їхати, тільки ходити: школа, лікарня, церква, ринок і той самий супермаркет, що для багатьох перетворився на центр Всесвіту.

Сьогодні він ішов туди не за чимось особливим.
За своїм звичайним набором.
За своїм щоденним підтвердженням бідності.

Коли Микола вийшов на вулицю, що вела до магазину, якраз підкотив знайомий жовтий «Богдан» — маршрутка з Одеси.
На лобовому склі великими літерами світилася табличка «ОДЕСА ПРИВОЗ — ТЕПЛОДАР», а над нею — дрібніше, але куди важливіше: «75».
Двері відчинилися з характерним шипінням, і назовні повалили люди — сонні, з пакетами, з коробками, із запахом міста, де грошей більше, а ями на дорогах менші.

Микола зупинився й подивився на них так, ніби дивився на телевізор у вітрині магазину.
Він любив цей момент і ненавидів його одночасно.
Любив — бо Одеса здавалася йому іншим світом, який раз на кілька годин під’їжджав до самого порогу їхнього «квадратика», нагадуючи, що десь там є море, базар, шум, інший ритм життя.
Ненавидів — тому що сам він давно в ту маршрутку не сідав.
То грошей немає, то здоров’я, то просто немає відповіді на запитання: «А навіщо?»

Він завжди відчував себе тут, у цьому маленькому квадраті, як муха, яка сіла на скотч.
Крила є, ноги є, світ попереду нібито відкритий, але кожен рух — ще одна липка нитка, що тримає на місці.
Ось і зараз, дивлячись, як люди виходять із маршрутки, тягнуть пакети з одеськими покупками, сміються, сваряться, з кимось говорять телефоном, Микола відчував тільки одне: він тут, а життя — там.

Він відвів погляд і зайшов у Сільпо.

Усередині було тепло й пахло хлібом, ковбасою та дешевим мийним засобом.
Флуоресцентні лампи під стелею світили яскравіше, ніж сонце над двором, і від цього все виглядало не по-справжньому, як декорація.
Ціни на цінниках були реальнішими за будь-яке інше слово.

Микола взяв кошик, але швидко поставив його назад — для його покупок і сітки вистачало.
Підійшов до полиці з крупами, завмер, почав рахувати в голові.
Пальці на правій руці ледь помітно рухались, ніби він знову працював із проводами, тільки тепер замість вольтажу — гривні, замість ампер — копійки.

Найдешевша гречка — занадто дорога, навіть якщо купити найменшу пачку.
Пшоно — дешевше, але шлунок потім буде крутити.
Перловка — майже даром, зате на ранок таке відчуття, ніби всередині тебе насипали гравію.

Він довго дивився на ці три варіанти, як на три різні долі, з яких кожна однаково невдала.
Урешті взяв перловку — звичка економити давно вибила з нього розкіш прислухатися до шлунка.

Біля ковбасного відділу він завжди відчував себе злодієм, навіть коли нічого не крав.
Вітрина світилася рожевим і червоним, ковбаси лежали щільно, як книги в бібліотеці, і кожна нібито кричала: «Візьми мене!
Візьми хоч трохи нормального життя!»
Микола схилився нижче, до найнижчої полиці, де лежали «акційні» обрізки, нарізані й упаковані в тонку плівку.
Він вибрав найменший пакунок, подивився на ціну, ще раз порахував у голові.
Це була не ковбаса.
Це був квиток у маленьку, тривалістю в один вечір ілюзію того, що він не настільки бідний, як є.