Передмова

Коли я почала працювати психологом, мені здавалося, що головне в цій професії – знання. Чіткість у формулюваннях, впевненість у словах, розуміння процесів. З часом я зрозуміла: найважливіше – це тиша, з якої починається розмова. І здатність бути поруч із людиною в тому, що не має простого пояснення.

Я слухала сотні історій. Деякі були про втрату, інші – про втечу, про пошук дому, про крихкий спокій після страху. Кожна з них мала свій звук, свій тембр. Іноді це був крик, іноді – шепіт, а найчастіше – мовчання. Я помічала, як після таких розмов у мені залишалось щось невимовне – ніби шматочок чужої пам’яті, що тихо оселявся всередині.

Згодом ці фрагменти стали текстами. Не прямими переказами історій, а відбитками людського досвіду. Я змінювала імена, міста, час, іноді навіть саму ситуацію, але залишала те, що вважала правдивим – стан, погляд, дотик, інтонацію. Те, що робить кожну історію не лише особистою, а спільною.

У цій книзі немає сповідей і немає сенсацій. Є спроба зберегти тих, хто не зламався, хоч мав на це всі підстави. І є подяка тим, хто дозволив мені бути свідком їхнього болю і відновлення. Кожен, кого я колись слухала, залишив у мені щось важливе – якусь фразу, рух, паузу. З цих фрагментів і складається ця книга.

Я пишу не від імені психолога, і не лише від себе. Швидше від імені багатьох людей, які пережили більше, ніж могли розповісти. Тому ця книга – не документальна, але правдива. Вона говорить голосом тих, хто навчився жити далі, коли здавалось, що вже не можна.

Можливо, саме для цього і потрібна література – щоб повернути сенс там, де реальність його забрала. І щоб тиша, яка залишається після всього, нарешті почала звучати.