Розділ 6. Лаура

Джек запропонував поїхати в клуб, та я не думала, що ми будемо їхати аж тридцять хвилин.  Ми  вже стоїмо на вході до клубу, черга повільно сунеться і мій хлопець бере телефона із кишені своєї куртки, відходить в бік, розмовляє з кимось по телефону  не більше хвилини, повертається, бере мене за руку і веде до входу повз чергу розлючених людей.

— Чому ми йдемо без черги? — запитую його. 

—  Ти мала б звикнути до цього, — кидає мені він і тягне всередину клуба. 

Ми спускаємося сходами в підвальне приміщення, тут все оформлено в чорно-білих тонах.  Я так розумію, що вечірка ще не розпочалася, бо люди тільки прилаштовуються і замовляють собі напої.

— Хочеш щось випити? — запитує мене Джек.

— Ми будемо просто пити і танцювати?

— Зараз зустрінемося із декількома моїми друзями, вони приїхали сюди раніше.

— І де ж вони?

— Для цього нам потрібно пройти в іншу залу. То ти будеш щось?

—  Ні, — мені дуже цікаво, чому вони не тут і що за інша зала.

— Думаю, що у нас там точно знайдеться випивка.

Ми проходимо в іншу кімнату, я вже бачу стіл з картами і склянками  з бурштиновою рідиною, а за столом сидять друзі Джека. Вони помічають мене і починають вигукувати привітання.

— Усім привіт! — відповідаю я. 

— Ти граєш в азартні ігри? Чому я про це не знаю? —  запитую в Джека.

— Нове хобі.

Нове хобі? Він серйозно? Чому в останні дні моє життя перетворилося на суцільний жах?

— А що я буду робити? — цікавлюся у нього.

— Пограєш з нами.

—  Я не хочу.

—  Тоді посидиш на диванчику ось там, — вказує на місце навпроти стола. 

—  Ти казав, що ми будемо веселитися!

— Хіба це не весело? Зараз я виграю декілька партій і ми будемо робити все, що ти захочеш.

Не дослухавши його слів, я вже повертаюся до нього спиною і  йду до диванчика. Зручно вмощуюся і проводжу час  в компанії з телефоном. У мене вже почала боліти голова від туго затягнутої зачіски, тому вирішую, що потрібно розпустити волосся.

Я не знаю скільки минуло часу, але радісних криків від Джека я не чую, бо він програв. Вони грають на бажання, але гроші теж можуть бути бажанням. Цього разу він програв Полові. Я відриваюся від телефона, щоб поспостерігати за цією сценою. 

—  Ну що ж, —  каже Пол і думає над бажанням, а потім він зустрічається зі мною поглядом і єхидно посміхається.

—  Я хочу поцілувати твою дівчину, —  звертається він до Джека і киває в мою сторону.

З усіх друзів Джека мені завжди  не подобався саме Пол, коли всі інші ставилися до мене, як до сестри, він пускав різні жарти і компліменти в мою сторону. Проявляв знаки уваги, та Джек ніби цього не помічає ніколи, а може і не хоче. Але сподіваюся, що це хибне припущення.

Я сиджу шокована, не можу поворухнутися, сподіваючись, що він зараз скаже, що це жарт. Всі починають перезиратися між собою, а Джек сидить як вкопаний, нічого не каже і не робить. Пол піднімається і відсовує свій стул, обходить стіл і прямує до мене повільними кроками. Миттєво нахиляється і тут з місця підхоплюються Джек, і відштовхує його від мене. Та я не сиджу на місці, а швидко встаю на ноги і прямую до основної частини клубу. Тут вирує нічне життя, із колонок дуже гучно лунає пісня і всі рухаються в такт мелодії, хто не танцює, то випиває біля барної стійки. Я теж прямую туди, знаходжу вільний стілець, через декілька хвилин до мене підходить бармен, на його бейджику написано «Браян».

— Добрий вечір! Що бажаєте замовити?

— Мартіні Драй, — кажу йому, перекрикуючи гучну музику.

— А  ви повнолітня?

—  Звичайно, що так!

— А чи можу я перевірити ваші документи? — запитує.

Який скнара, що йому взагалі з того, тільки псує драйвовий настрій, який щойно у мене з’явився. Вирішую говорити з ним кокетливо, адже він приблизно мого віку, можливо вловить мій вайб. Дивлюся на його бейдж, щоб згадати,як його звати.

—  Браяне, я не звикла у  відпустку брати документи, та носити усюди із собою, ще хтось вкраде, — закручую свій локон на палець і невинно на нього дивлюся.

Він відходить і через деякий час приносить мені коктейль. Я беру келих в руку, та він зупиняє

— Хто буде платити ?

— Запишіть на тих хлопців, що грають в карти. Вони мої друзі. 

Джек навіть не прийшов глянути, як я і чи взагалі є. Ми далеко від’їхали від пляжного будиночка, і я ніяк не змогла б туди добратися сама, та його напевно більше турбують дурнуваті друзі.

Забираю свій коктейль, але в ньому плавають оливки, кривлю носа, я ненавиджу їх, тому швидко виймаю з бокала і залишаю на барній стійці. Декількома ковтками випиваю рідину, і  йду  на танцпол. Танцюю  під декілька пісень. Вперше  на цій відпустці відчуваю себе кайфово. Знову прямую до бару і цього разу замовляю Маргариту, забираю її в Браяна і йдуть до діджея замовити пісню. Чекаю дві хвилини і клуб заповнює пісня Ріанни «Where have you been”. Випиваю свій напій і починаю рухатися в такт пісні. Цей чудовий момент перериває рука, яка починає мене кудись тягнути. Дивлюся, а це Джек, хочу обірвати його міцну хватку, та він не зупиняється і мене не відпускає.

— Чому ти прийшов зараз? Мені було так класно без тебе! 

 Він  тягне мене вверх по сходах, ми виходимо на вулицю і тоді він підіймає мене на руки і несе до свого авто. Садить мене на сидіння біля водія і кидає на руки сумочку, обходить автомобіль і сідає за кермо. Ми рушаємо і майже всю дорогу мовчимо. Та він порушує тишу:

—  Тобі не варто було напиватися.

—  А тобі не варто роздавати поради!

—  Я мав піти за тобою. 

— Так чому не пішов? — Він міцніше зжимає кермо, що аж кісточки на пальцях біліють. Переводжу погляд на його обличчя і ми одну секунду дивимося одне одному у вічі. Він переводить погляд на дорогу і єдине, що каже:

— Пробач мені…

Ніяких пояснень, ніякого каяття і ніякого жалю в голосі. Просто нічого…

Я повертаю голову до вікна і бачу знайому вулицю. Ось ми уже і приїхали до мого будинку. Ми все ще мовчки  сидимо та я торкаюся до дверної ручки, щоб вийти.