Розділ 2 Лаура. 14 років

Тепло маминих рук огортає мої, вона як завжди прокинулася, щоб випровадити мене в школу, та сьогодні все ніби трохи не так, я помічаю, що останнім часом все частіше бачу маму втомленою, ніж раніше. Працює  не в офісі, та вона все скидає на осінь, мама ненавидить осінь, деколи смішно слухати її прості причини і як вона кривиться, коли розказує про них. 

— Мамо ти захворіла ? 

— Усе зі мною добре,моя квіточко. Ти  знаєш як я не люблю цю погоду восени, вона на мене трохи впливає, ось і все. Ти ж пам’ятаєш, що сьогодні п’ятниця? А це означає, що сьогодні день кіно. Коли ти прийдеш зі школи, ми з тобою поїдемо в кінотеатр й обов’язково покращимо наш настрій. Добре?

— Так,мамо! — обіймаємося, я беру зі стола свій портфель і біжу на двір. Ґілберт вже мене зачекався в машині, та я повертаюся до мами і махаю їй.

— Гарного тобі дня,мамо!

— І тобі, моя квіточко! — Відповідає вона. І я мерщій мчу на вулицю.                                                             

                                                           ***

Я з нетерпінням чекала, коли закінчаться уроки, щоб швидше повернутися додому і піти з мамою в кіно. Та коли повернулася, у мами був дуже поганий вигляд і я сказала, що нам не обов’язково йти в кіно, ми можемо щось подивитися вдома, на що вона відповіла:

— Ми їдемо! Це наша традиція, яку не можна порушувати. А мені обов’язково поліпшає від дози класного фільму і попкорну. — І так щиро усміхнулася мені, що я повірила. — Біжи переодягайся в щось зручне.

А зараз ми сидимо в кінотеатрі, голосно жуємо попкорн зі смаком сиру, п’ємо колу і сміємося з фільму «Пінгвіни містера Поппера». Ми  його дивимося уже втретє, та і вийшов він дуже давно. Маю підозру, що батьки якось  домовляються, щоб ми ходили на фільми, яких уже роками немає в прокаті. Також, як пояснити, що ми тільки вдвох сидимо у цьому великому залі ? Вони створюють ці моменти для мене  з п’яти років, за що я дуже вдячна. У цей час я можу не думати про різні підліткові турботи, а просто перетворитися на маленьку дитину і так сидіти біля мами поклавши голову їй на плече. Вона обіймає мене, гладить по голові та заправляє волосся за вухо.

— Мені потрібно у вбиральню, — шепоче вона мені та цілує у щоку. 

Підіймається і йде до початку ряда, адже ми завжди сидимо посередині. Я звертаю увагу на екран і через декілька секунд чую гучний шум. Намагаюся розгледіти, що це було, повертаю голову до мами, щоб запитати, та її немає. Вона не могла так швидко звідси вийти. І я починаю розуміти, що тим звуком була вона. Мама впала, я злітаю зі свого місця і мерщій підбігаю до неї, починаю гукати її, та нічого. Сльози починають котитися по щоках і я змушую себе встати, щоб побігти і покликати когось на допомогу.

Дзвінок до тата… Сльози… Лікарі…Сльози… Лікарня, очікування, тиша…. І знову сльози. 

Моє життя стало на паузу.