Розділ 1. Лаура

Ці години за кермом від Орландо до узбережжя пролетіли як у тумані. Коли мені зателефонував тато і запросив провести декілька тижнів у нашому будиночку біля океану, і наголосив, що буде сюрприз, я здогадалася. Це точно пов’язано із жінкою. 

Зараз їду туди, де я проводила кожне своє літо в дитинстві. Це моє безпечне місце, яке  асоціюється тільки з хорошим. Чого не можу сказати про свій основний дім. Я не була там відколи поїхала вчитися в університет, а минув уже рік. Тато завжди приїжджав до мене і ми проводили деякий час разом, а потім він знову повертався у те місце, наш колишній спільний дім. Те місце увібрало у себе весь негатив і страшні картинки минулого.

 Я відволікаюся від своїх думок і вирішую ввімкнути музику, щоб не занурюватися в сумні спогади.. Шукаю в своєму грайлисті літню атмосферну пісню, і через декілька секунд салон моєї машини заповнює ритмічна  пісня DESPECHA Розалії.

 За вікном бачу знайомі пейзажі. Траса виводить мене до Санта-Роза-Біч. Дерева обабіч дороги розступаються, відкриваючи вид на нескінченні білі піски та неймовірно гарні бірюзові води. Я опускаю скло дозволяючи вітру куйовдити моє волосся щосили. 

І ось вже бачу його. Наш будиночок. Я не була тут з п’ятнадцяти  років, але нічого не змінилося. Впевнена, всередині також все залишилося, як п’ять років тому. Тато хоч і не мав часу сюди їздити зі мною, можливо і не хотів, та відправляв Марту, нашу хатню робітницю, щоб вона тут все як слід прибрала  і підтримувала будинок в звичному йому стані. 

Я припарковуюся, відчиняю двері і на мить завмираю. Цей  краєвид на океан… я була б ладна продати за нього душу. 

Йду до багажника забрати свої речі, та тато випереджає і допомагає вийняти всі мої валізи, а потім міцно обіймає. Останній раз ми бачилися шістнадцятого квітня, на мій день народження.

— Я такий радий тебе бачити, доню. 

— Я тебе теж, сумувала. 

— Ти ж знаєш, що ми могли б бачитися частіше, якщо б ти додому завітала хоч разочок.

— Тату, благаю тебе, залишмо цю розмову. Не хочу починати все із суперечки.

— Добре, добре. Ходімо в дім, ти ж пам’ятаєш, що на тебе чекає сюрприз?

— Звісно! — тато бере мої речі,а  я заблоковую машину і рушаю за ним. 

Вже стемніло, і ґанок  освітлюють ліхтарі. Це простий, затишний двоповерховий будинок, із трьома спальнями, двома ванними кімнатами, гарною простор вітальнею, та басейном на задньому дворі. 

 Я заходжу всередину, оглядаю знайомі мені меблі, і раптом помічаю рух. З другого поверху повільно спускається  жінка, вона одягнена: у білу літню сукню, шоколадні локони спадають їй на спину, у неї привітна усмішка й очі кольору горіха сяють. Тато залишає мої речі і підходить до неї.

— Ось і сюрприз! — промовляє тато,та я все не можу відірватися від цієї міс.

Мені хочеться закричати на весь світ: «Бачите, а я ж казала, казала, що тут буде жінка!», та розумію, що нема кому цього сказати.

— Вітаю! Я дуже щаслива, що ми нарешті можемо познайомитися, — голос у неї дуже приємний, ллється як найприємніша мелодія, яку я чула за останній час. 

— Я так чекала цього моменту, Лауро! Мене звати Марґарет. — І простягає руку. 

Та я ніби заклякла, не можу поворохнутися, не можу нічого сказати, якось багато всього сталося сьогодні, потрібно все це добре обдумати і переосмислити. Та я дивлюся в її очі і не бачу там нічого лихого, тільки щирість і любов, простягаю свою руку їй на зустріч. Наші долоні торкаються і скріплюються в щось одне єдине, я дивлюся на руки, та це відчуття ще дивніше за інші, відчуваю тепло, якого не відчувала з пʼятнадцяти років. 

— А ви не схожі на мою маму, — промовляю я. Марґарет відпускає мою руку і це сяйво в її очах зникає, вона притуляється до мого тата і ніби вся її приємна енергетика розвіюється.

Це справді я сказала? Все на що я спромоглася, це сказати цій жінці, «А ви не схожі на мою маму»? Які дурниці!