Розділ 10

Телефон, що задзвонив, вирвав дівчину з роздумів. Вона здригнулася, намагаючись дістатися до мобільного, надійно покладеного в кишеню домашнього костюма. У складках пледа зробити це вийшло не відразу.

Начальство вирішило, вочевидь, вкрасти останню надію на потепління у квартирі в осяжному майбутньому. Бо завідувачка дитячого садочка телефонувала повідомити, що в понеділок у Аліни утворився позаплановий вихідний. Батьків уже сповістили масово, що дітей до садочка вести не потрібно — опалення немає. Коли буде, невідомо. А за вихідні цегляні стіни старої будівлі остаточно вихолодяться.

Дівчина з сумом глянула на свої чобітки. За такого розкладу не скоро вона їх зможе замінити. Можливо, варто серйозно взятися за приватні уроки підготовки до школи. А що? Програма своя в неї є. Тільки зараз вона її у своїй групі застосовує без жодних доплат. А так могла б поліпшити матеріальне становище. Чи це меркантильно? Чи повинен фахівець просто з людинолюбства свою працю роздавати безплатно? Дизайнери, письменники, музиканти, педагоги, художники? Ясна річ, усі зараз усе вміють, з уроками в мережі безкоштовними, набравшись азів. Соромно якось брати гроші за свої знання навіть. З іншого боку, сантехнік не стане міняти трубу безкоштовно. Йому не соромно. І тесля меблі збирати не стане за велику людську подяку. І висотник не забереться на дах, щоб звисати на стіні висотки і склити балкон, за смачні пироги і словесну подяку. Ну просто навіть тому, що цю подяку далі за інстанцією не приймуть — у взуттєвому, продуктовому, комунальних службах... Чому тоді їй ніяково?

Ні, треба все-таки поменше думати про всілякі дурниці, і побільше про реальні, насущні справи. Струснувшись, пораділа за кішку, про яку тепер дбала не тільки вона. Жвавою риссю поскакала в бік ванної, змушуючи себе підбадьоритися. Мурка тепер відносно в теплі, а їй самій не завадить прийняти гарячий душ, щоб хоч якось прогрітися. Добре хоч, що вода і газ є, і колонка працює.

Передчуваючи насолоду від банної зігрівальної процедури, квапливо роздяглася й пірнула під струмені гарячої води. Ось воно, задоволення, екстаз!

Наспівуючи ліричну новинку, що раптово спливла в пам'яті, Аліна широко щиро посміхалася. Життя прекрасне! Фен не працює? Ну й фея з ним! Витре, промокне волосся. Справлялися раніше якось без фена люди.

Батареї та стіни крижані? Ну і Снігова королева їм на допомогу! А в неї на плиті чайник стоїть. І Мурці водичку теплу в мисочку наллє. Нагодує. Сама перекусить. І треба мчати до Анфіси. Їй-то вже точно набагато гірше. Лежить там, самотня, хворіє.

Старенька незмінно викликала в ній теплі почуття і бажання оберігати. Можливо, вся справа в теплій усмішці жінки, мудрий погляд якої говорив багато про що без слів. А можливо, Аліна намагалася заповнити прогалину, що утворилася за відсутності повноцінної сім'ї. Розмірковувати про це не хотілося. Та й безглуздо це.

Тут інше важливо. Як тепер попросити Олексія про допомогу? Адже і так стільки допомагав. Але без нього не обійтися. Згадала погляд чергового лікаря і його сальні жарти. Навіть якщо сьогодні на чергуванні інший, абсолютно немає гарантій, що не стане так само уїдливо коментувати. А Льоша вже показав, що може захистити, що з ним безпечніше й надійніше. І це почуття хотілося випробувати знову. Та й машиною добиратися все ж швидше та комфортніше, ніж громадським транспортом.

З одного боку, Аліна прекрасно розуміла медика. Зміна важка, пацієнти примхливі, зарплати не такі великі, як каже статистика. Але так можна будь-яку злість виправдати, хіба ні?

Зібравшись із духом, дівчина одягнулася тепліше, веліла Мурці грітися в її новому м'якому сховищі, і попрямувала до сусіда. Невпевнено тупцюючи під дверима його квартири, подумала, що все-таки з її боку таке прохання буде нахабством. Розвернулася йти. Біля сходів зупинилася. А якщо Анфісу випишуть? Як вона стареньку повезе додому? На таксі? Прекрасна, а головне — дуже свіжа думка! Тільки грошей на таксі в неї немає. Альтруїзмом таксисти теж не страждають найчастіше.

Повернулася до квартири Льоші. Підняла руку, щоб постукати, але завмерла в нерішучості. Ну, добре. У нього є машина. А в усьому під'їзді чи навіть будинку більше ні в кого немає транспортного засобу? Чому більше нікому немає діла до самотньої старенької? Чи має так і бути? Можливо, це вона просто — божевільна самотня дамочка, якій нічим зайнятися, от і возиться з недоглянутими дітьми і самотніми бабусями?

Коли двері перед нею відчинилися, Аліна кілька разів здивовано моргнула. Напевно, постукала, але сама не помітила цього, занурена в невеселі думки.

— Щось сталося? — тут же стурбовано запитав сусід.

— Я... — пролепетала Аліна. — До Анфіси зібралася. Ми ж збиралися начебто. Зайшла до тебе. Подумала, що образишся, якщо поїду сама. Ну і... мені допомога твоя потрібна, — присоромлено зізналася.

Відчуття нове. Просити когось про допомогу. Отримувати допомогу. Відчувати себе слабкою і від цього по-справжньому щасливою.

— Звичайно! — тут же відгукнувся Олексій. — Я якраз збирався до тебе зайти з цього приводу. Поспішав поснідати, тому пішов так швидко. Ми ж домовлялися поїхати за Анфісою.

Аліна підняла голову, зустрілася з ним поглядом, і губи самі собою розповзлися в дурнуватій усмішці. Вона — не божевільна. Ну або божевільних двоє.

— Я от тільки думаю, куди ж її забирати. Для Анфіси не купиш теплий будиночок, як Мурці, — добродушно усміхнувся Олексій, натягуючи куртку і закриваючи двері. Потім легко, немов так має бути й було завжди, взяв дівчину за руку й повів униз сходами, продовжуючи зосереджено міркувати. Аліна слухняно неголосно ступала сходами, намагаючись не відставати. Не зводячи погляду зі свого поводиря, слухала розсіяно. Чому вони не зустрілися раніше? Він живе в цьому будинку майже рік, а вони жодного разу не перетнулися на сходовому майданчику. Хоча двері квартир — ближче нікуди. Цікаво, у нього є дівчина?