Розділ 7

— Чекай! А хто це мене занудою називає? — схаменувшись, наздогнав сусідку на шляху до автомобіля.

— Це ж я тебе жодного разу до сьогоднішнього дня не зустрічала, — знизала плечима, обертаючись до нього. — А сусіди бачили іноді, пліткували.

— Розкажи? — чи то запитав, чи то попросив чоловік.

У грудях неприємно дряпнуло від усвідомлення, що його зовнішній вигляд не відповідає внутрішньому. А обговорюють саме перший зазвичай.

— Та особливо й розповідати нічого, — відмахнулася Аліна. — Плітки звичайні. Говорили, що похмурий, неговіркий. Ну, і зануда трохи... — додала трохи тихіше. — Вибач, я не хотіла образити.

Олексій  спохмурнів.

— Та я не образився. Сумно просто, що бачать саме так.

— Що показуєш, те й бачать. Ось Вовка в нас знаєш який? — пожвавлюючись, заговорила.

Олексій зловив себе на легкому обуренні з приводу наявності невідомого Вовки. Але вже наступної миті мимоволі розплився в широченній усмішці, слухаючи натхненну розповідь.

— Він коли вранці в садочок приходить, виглядає, як сич на гілці, якому всю ніч спати заважали. А він, розумієш, особливий вид совиних, який спить саме вночі.

Льошка усміхнувся.

— Це прям моя історія. Коли ти музику о шостій ранку вмикаєш.

— Тобі чути, чи що? — здивувалася вона.

— Ще й як! — засміявся чоловік. — Будинок-то за віком приблизно як твоя Анфіса.

— Вибач заради Бога, — пролепетала винувато. — Я не знала, що комусь чутно. Боже мій! Так це ж, виходить, і Анфісі було... А, ні. Вона ж не чує без апарата. Так, а хто в мене над квартирою? — напружилася зосереджено.

Олексій вкотре за вечір здивувався широті її серця. Так легко визнала свою провину, вибачилася за незручності, та ще й про решту стала думати. Але невже ніхто до цього не сказав їй, не зробив зауваження? Адже люди так люблять на чужі тріски вказувати, щоб ніколи було свої колоди в очах розглядати.

— А, точно! Наді мною квартиранти постійно змінюються.

— Може, вони тому й міняються, — усміхнувся беззлобно.

— Та ні, ну що ти, — протягнула вона із сумнівом. — Хоча... Ні, господиня квартири сказала б мені. А ти чому не сказав одразу?

— Та я якось... — зам'явся чоловік.

Не виходило в нього вимовити вголос тепер, що замкнутий, інтроверт, уникає зайвого спілкування. Легше перетерпіти все, що можна перетерпіти мовчки, ніж пояснювати щось стороннім людям. Але назвати її сторонньою раптом не вийшло. А зараз і зовсім зрозумів, що не терпів її галас, а навіть якоюсь мірою його чекав. Наче вона за нього проживала ту частину життя, яку він не впускав. І водночас давала можливість поспостерігати збоку, що з цього вийде. Проблема в тому, що у неї виходило явно краще, ніж у нього. Олексій картав себе, що не помітив цю Анфісу сам, не подумав про неї і їй подібних самотніх людей похилого віку. Але чи може він один подумати про всіх літніх людей у цілому будинку? Чи має це бути його турботою?

— А що ще чудить цей ваш Вовка? Я так зрозумів, ти десь із дітьми працюєш?

— Так, у дитячому садку, вихователем, — охоче пояснила, просяявши.

Треба ж, як сильно любить свою роботу. Чи так любить дітей? Тоді чому своїх немає? І коли він сам так сяяв, розповідаючи про свою роботу?

— Ой, Вовка — це наш маленький жартівник, — вона примружилася, добираючи слова, щоб пояснити. — Йому всього п'ять років. Але його фантазія... Це як окремий світ, у якому він — головний герой. Ти б бачив, як він носиться по садку, вигадуючи собі пригоди.

Аліна подивилася вбік, ніби згадавши про щось, і засміялася знову.

— Ось, наприклад, коли сніг щойно випав, Вовка встав посеред двору і почав голосно заявляти, що він — капітан снігової армії. Уявляєш? Він бігав навколо, з криками «Вперед, в атаку!», і кидав сніг у повітря, наче це були справжні снаряди. Я до нього підходжу, кажу: «Вовка, ти що, з глузду з'їхав так кидатися?» А він мені: «Аліно, я рятую світ від снігу!» Так він увесь час прогулянки методично потім розчищав майданчик, ніби це найважливіша у світі справа. Не звертаючи уваги на те, що весь садок уже сміється, дивлячись на його серйозний вираз обличчя. Та й я намагалася пояснити, що сніг розтане і сам.

Олексій засміявся. Порівняння з маленьким капітаном у якомусь дивному сніжному бою викликало в нього незрозуміле тепло.

— І знаєш, — продовжувала Аліна з легким докором у голосі, — я спочатку думала, що він просто милий, але щойно він вмикається, у нього така пристрасть в очах, що всі довкола починають волею-неволею вірити, що світ справді треба рятувати. Особливо, коли він цілком серйозно каже, що «вирушає в експедицію». Він жодного разу не кидає свої «плани» посеред шляху, навіть якщо йому доводиться, наприклад, сидіти в пісочниці три години, будуючи уявний замок, який має витримати нападки гігантського дракона.

Олексій усміхнувся, переймаючись історією крихітки Вовки.

— Він серйозний, цей Вовка? — запитав він, здивовано піднявши брову.

— О, так! Серйозніший за всіх нас, — відповіла Аліна, ледь стримуючи сміх. — Він робить вигляд, що все важливе — з ним. Що в нього в руках ключі від усіх дверей світу. І, знаєш, ось що найдивніше: з часом ти починаєш вірити йому. Бо коли він каже, що врятує весь світ, то навіть дорослі починають його слухати, хоч і тихо посміюються. Але Вовка, як... сонячний промінчик у нашому саду. Діти іноді дражнять його занудою. А він просто... — дівчина відкрито глянула в очі співрозмовнику, перш ніж сказати чи то про хлопчика, чи то про нього самого: — Цілеспрямований.