Розділ 6

Молоді люди обмінялися зацікавленими поглядами. Для Олексія знайомство з нею було схоже на вікно, що раптово відчинилося в кімнату, де давно панувала запорошена напівтемрява інтроверта. Виявляється, Аліна була зовсім іншою — не тією надмірно життєрадісною, трохи нав'язливою сусідкою, як він її уявляв, судячи зі звуків за стіною. Її усмішка більше не здавалася нудотною чи штучною, вона світилася м'яко, як зимовий ранок, коли перші промені сонця пробиваються крізь іністий серпанок.

Слухаючи її, ловив себе на думці, що хоче сміятися в унісон з її легким, іскристим сміхом. Говорити більше, ніж звик, ділитися думками, якими зазвичай нікого не навантажував. Аліна здавалася йому якоюсь затишною, майже домашньою людиною, з якою легко мовчати. Ця рідкість одразу надала їй значущості в його очах.

Помітив, як вона ледве морщить ніс, коли сміється, і раптом подумав, що в неї зовсім не ті руки, якими їх уявляв: не доглянуто-відсторонені, як у міської красуні, а живі, з коротко підстриженими нігтями й милими, майже дитячими пальцями. Вона говорила так природно, так тепло, що Олексій відчув себе на мить хлопчиськом, який зазирає до чийогось чужого саду, який одразу сподобався.

Аліна дивилася на Олексія, і її звичні уявлення про нього, похмурого замкненого чоловіка по сусідству, руйнувалися одне за одним. Вона ніколи не думала, що в нього є цей сухуватий, трохи іронічний гумор, який раптом змушував її сміятися. Що його голос, який здавався їй одноманітним, звучить м'якше, ніж вона очікувала, і в ньому є інтонації, які неможливо не слухати.

З подивом ловила себе на тому, як уважно вдивляється в його обличчя: у нього на підборідді ледь помітна ямочка, а в очах — якийсь теплий, непоказний спокій. Навіть його незграбність, яку вона вважала спершу відразливою, раптом стала виглядати чесною, майже привабливою.

І все це — легкі слова, випадкові погляди, жарти — дивно схоже на набуття чогось давно втраченого. Вона не знала, що саме, але, стоячи поруч із ним, відчувала тиху, невимовну радість. Особливо, коли він так легко й природно запропонував поїхати за Анфісою разом.

У якийсь момент їхні погляди зустрілися, і обидва відвели очі, ніби спіймані на чомусь таємному. Але тепло цієї миті залишилося з ними. Людина, яка раптом стала значущою, майже своєю.

Кожен із них раптово зрозумів, що радий був помилитися. Помилитися в тому, яким здавався інший, і в тому, що життя їхніх квартир, під'їзду, двору було позбавлене чогось справжнього. Тепер вони точно знали: тут є тепло, до якого можна повернутися.

Олексій втомлено закрив машину, припаркувавшись біля лікарні швидкої допомоги, куди, імовірно, доправили Анфісу. Він і в очі-то ніколи не бачив стареньку. Але, напевно, вона чудова людина, якщо про неї так хвилюється сусідка. А можливо, все ж у Аліни є якийсь особистий мотив?

Озирнувся на Аліну, і вони одночасно зітхнули, прямуючи всередину будівлі. У холі лікарні пахло хлоркою і чимось невловимо сумним. Може, затхлістю переживань і болю, що осіли в цих стінах.

— Якби я знала, що швидка забере Анфісу, одразу б забрала її до себе! — шепотіла Аліна, обіймаючи свою сумку так, немов у ній був ключ до вирішення всіх бід.

Олексій скоса подивився на супутницю, оцінюючи ступінь щирості як найвищий. Дедалі більше хотілося побачити стареньку, через яку мчали через усе місто. З іншого боку, раптом виявив, що це захопливо: робити щось у реальності, зігрітися від руху, бути частиною живого спілкування, обкатати нову машину врешті-решт!

Черговий лікар зустрів їх із виразом людини, яка воліла б, щоб відвідувачі не існували зовсім. Під його халатом вгадувалася толстовка з вицвілим написом, а на скроні трималася ручка, як застрягла частина механізму. Цікаво, це з часом впливає на слух чи вухо звикає бути просто підставкою?

— Вам чого? — запитав, не удостоївши парочку поглядом, продовжуючи колупати клавіатуру, ніби від цього залежала доля пацієнта.

— Вибачте, ми приїхали дізнатися, де Анфіса... — почала Аліна, обережно підходячи ближче.

Лікар підняв очі й оцінив їх суворим поглядом.

— Анфіса Петрівна? Ага, бабуся років ста двадцяти, яку сюди привезли кілька годин тому?

— Їй вісімдесят три, — заперечила Аліна з ноткою обурення.

— Не знаю, не знаю. У такому віці, як то кажуть, хто рахує, — уїдливо протягнув лікар. — Ну що, молодята, погано за своєю старенькою дивилися? Мабуть, були справи важливіші. Ось і потрапила вона до нас. Радійте, що сьогодні пацієнтів мало, тому запам'ятати легко.

— Ми не молодята! — хором випалили, дивлячись один на одного з однаковим подивом.

Лікар здивовано підняв брову.

— Ну звісно, — усміхнувся. — Прямо бачу, як ви одружені з різними людьми, але обидва примчали за однією старенькою. Теща чи свекруха?

— Вона не моя теща! — розлютився Олексій.

— Та ми просто сусіди! — додала Аліна, розгублено дивлячись на лікаря, який явно насолоджувався виставою.

— Ага, а потім скажете, що приїхали сюди заради однієї бабусі з альтруїстичних спонукань, — лікар хмикнув і похитав головою.

— Саме так і є! — вигукнула дівчина, роблячи крок уперед. — Вона чудова людина, і їй потрібно допомогти!

Лікар фиркнув, закотивши очі.