— Чому ми можемо її навчити?
Верета повільно розмішувала цукор у своїй чашці чаю. Ложечка дзенькала об фарфор надто голосно для цієї кімнати, ніби кожен рух вимагав дозволу. Пар підіймався вгору тонкими, ледве помітними смугами й осідав на склі, змішуючись із холодним світлом за вікном. Навпроти Ніколас, не піднімаючи голови, продовжував щось ретельно занотовувати у свій щоденник — сторінка за сторінкою, рядок за рядком, ніби світ за межами чорнила його тимчасово не існував.
Аннеліз тим часом уже другу годину сиділа на підвіконні. Нерухомо — надто спокійно для дитини. Її погляд був прикутий до зовнішнього світу, який починався одразу за товстим склом. Вулиця жила своїм життям: тіні рухались, вітер хитав гілки, хтось проходив повз, навіть не здогадуючись, що за цим вікном хтось вчиться бути живим. Хоча з їхнього будинку вона могла бачити лише клаптик реальності, але після «трансформації» навіть цього вистачало — усе сприймалось як уперше, гостро й жадібно, мов новий орган чуття.
— Можна мені…? — Аннеліз нарешті наважилась заговорити. Голос був тихий, ще трохи ламкий, ніби кожне слово проходило перевірку перед тим, як з’явитись. Вона підняла руку й вказала на вікно, точніше — на те, що було по той бік скла, недосяжне й водночас нав’язливо близьке.
— Тобі не можна на вулицю, — не відволікаючись від записів, твердо мовив Ніколас. Його голос не підвищився, але в ньому не було місця для сумніву. Він навіть не глянув у її бік. У його голові рішення вже було ухвалене. Він не планував випускати дівчинку назовні в найближчі місяці — точно. Ні вона, ні світ не були до цього готові. Поки що.
Верета не втручалась. Вона зробила ковток чаю й відчула, як гіркота обпікає язик. Вона цілком розуміла логіку чоловіка, його холодну обережність, майже математичну. Але водночас їй не хотілось перетворювати Аннеліз на щось на зразок звичайної дитини з родин Ешфолду — з тими ж ритуалами, обмеженнями й наперед визначеним маршрутом. Аннеліз чекало зовсім інше життя. Не те, до якого готували навіть саму Верету. Хоча, якщо дівчинка колись захоче, вона, мабуть, матиме право обрати власний шлях. Навіть якщо цей шлях буде небезпечним.
— Чого тебе вчила мати? — нарешті запитав Ніколас, переводячи погляд на Верету.
Він на мить зупинив перо.
— Якщо не брати до уваги її кляті настанови, — сухо відповіла вона, — то етикету, грі на фортепіано, вишиванню та вичурному почерку.
Її слова зависли в повітрі, як перелік речей, що не мають жодної ваги у цій кімнаті.
— От і добре, — сказав він після короткої паузи. — Займіться чимось із цього. Поки вона мені не потрібна.
Верета підняла очі. У її погляді було не обурення — радше уважний, холодний інтерес. Вона дивилась на нього так, ніби зважувала кожне слово, шукаючи під ними прихований сенс. Ніколас відчув це миттєво, навіть не дивлячись.
— У тому сенсі, — додав він, нарешті піднявши голову, — щоб перевірити її стан. Реакції. Тіло.
Аннеліз і далі сиділа на підвіконні, притискаючи долоню до холодного скла. Зовні світ рухався, а всередині — вирішували, ким і чим вона стане.
Верета повільно відставила чашку. Фарфор тихо дзенькнув об блюдце — цього разу звук був майже лагідний, навмисно контрольований.
— Тіло — не єдине, що варто перевіряти, — сказала вона спокійно. — І точно не перше.
Ніколас злегка примружився. Він звик до того, що люди сперечаються емоціями. Верета ж говорила так, ніби просто переставляла фігури на дошці.
— Вона не знає, ким є, — продовжила Верета. — Але вже відчуває, що її обмежують. Це небезпечніше, ніж будь-яка фізична нестабільність.
Аннеліз повільно повернула голову. Її очі ковзнули з Верети на Ніколаса — уважно, майже доросло. Вона не перебивала. Вона вчилась слухати.
— Я не обмежую, — сухо відповів Ніколас. — Я запобігаю.
— Ти ізолюєш, — м’яко, але точно виправила Верета. — Це різні речі.
Він відклав перо. Цього разу — остаточно.
— Добре, — сказав після короткої паузи. — Що ти пропонуєш?
Верета ледь усміхнулась — не переможно, а так, ніби чекала цього питання від самого початку.
— Почнемо з простого, — вона перевела погляд на Аннеліз. — Пам’ять. Відчуття. Контакт.
— Я хочу, щоб вона навчилась називати те, що з нею відбувається. Без формул. Без схем.
— Це марно, — відрізав Ніколас. — Її спогади фрагментовані. Частина — штучні. Частина — реактивні.
— Саме тому, — спокійно відповіла Верета. — Ми не будемо їх виправляти. Ми дамо їм місце.
Аннеліз ковтнула. Її пальці відлипли від скла.
— А якщо я скажу щось не те? — запитала вона тихо. — Якщо… зламаю?
Верета підійшла ближче. Не торкнулась — лише зупинилась поруч, на такій відстані, щоб дівчинка відчувала присутність, але не тиск.
— Ти вже пережила момент, де можна було щось зламати, — сказала вона. — Тепер ти вчишся жити з тим, що залишилось.
Ніколас уважно стежив за ними. Йому не подобалось, як швидко між ними виникав зв’язок — не контрольований, не зафіксований. Але він не втручався.
— Гаразд, — нарешті мовив він. — Одна година на день. Без виходу з дому. Без експериментів.
— І я хочу звіти.
— Звісно, — кивнула Верета. — Але не про все.
Він хмикнув, але не заперечив.
Аннеліз повільно злізла з підвіконня. Її ноги ще трохи тремтіли, та вона втрималась. Вона підійшла до столу, де лежав чистий аркуш паперу.
— Що мені робити? — запитала вона.
Верета підсунула їй олівець.
— Напиши, — сказала вона, — що ти відчула, коли дивилась у вікно.
— Не те, що бачила. А те, що хотіла зробити.
Олівець завис над папером. Аннеліз довго дивилась на аркуш, ніби той мав першим заговорити з нею. Олівець лежав у її пальцях неприродно — надто правильно, надто штучно. Вона стиснула його сильніше, чекаючи, що рука сама згадає знайомий рух.
Але нічого не сталося.
Кінчик не торкнувся паперу. Лінія не народилась. Навіть випадкової.