Тінь в обіймах

Ніколас стояв над Аннеліз, спостерігаючи, як тіло дівчинки повільно відновлюється. Його власне дихання стало глибшим, більш усвідомленим, наче він намагався підлаштувати його під ритм відновлення дитини. Десь усередині нього щось пробуджувалося — не страх, не слабкість, а нове, дивне відчуття сили, яку він ще не міг осмислити. Це була не просто відповідальність за життя дитини. Це була передвісниця того, що він сам змінюється, що його тіло, розум і воля вже починають підлаштовуватись під нові межі реальності, де вони з Веретою правлять не лише життям, а й законами смерті. У повітрі лабораторії стояв запах стерильності, злегка змішаний із запахом металу та електрики, який надавав моменту відчуття чужого, майже сакрального простору.

Верета стояла позаду, спостерігаючи за ним з тихою, непроникною увагою. У її погляді не було ні жалю, ні ніжності. Лише холодна, стримана повага до того, що вони створили разом. Їхня близькість була іншою — залежністю від одне одного, хворобливою, майже забороненою, але неминучою. Жодних слів, лише рухи і погляди. Верета могла відчути його присутність навіть тоді, коли він мовчав, і ця присутність одночасно тримала її і спокушала, мов невидимий магніт. Повітря між ними було насичене напругою, і навіть тихе дзижчання ламп здавалось частиною цієї невидимої енергії.

— Вона прокидається швидше, ніж очікувалось, — нарешті промовив він тихо, майже пошепки, як констатацію факту, що втішає і тривожить одночасно.

— Так, — відповіла Верета, не відводячи погляду.

Їхні руки ненароком зчепилися. У цьому дотику було щось більше, ніж просто контакт шкіри — це була домовленість без слів, підтвердження взаємної сили.

— Ми… — почав Ніколас, і в його голосі прозирала непідробна напруга, — ми створили щось більше, ніж просто життя.

— Так, — перервала його Верета, ледве стримуючи тремтіння, — і я готова зустріти наслідки.

Їхня взаємодія нагадувала тісний коридор між світлом і тінню: небезпечно, хвилююче, залежне. Вони стояли поруч, не торкаючись до дитини, яка вже починала відновлюватися, але жодного порятунку від цієї напруги для себе не існувало. Вони залишалися один для одного одночасно опорою і спокусою, і це відчуття поступово зростало, зміцнюючи їхнє поєднання так, що навіть життя Аннеліз ставало вторинним — все ще важливим, але другорядним перед тим, що пробуджувалося між ними. Тіні від ламп мерехтіли на стінах, наче підкреслюючи їхню нерозривну, але небезпечну близькість.

Дівчинка повільно почала підійматись. Простирадло збилось складами на її ногах, а її тіло, ще не звичне до сили відновлення, здавалося майже крихким у цьому просторі. Вона оперлась на руки, ніби не могла втримати спину. Волосся впало на обличчя, заплутане та брудне. Верета знала, що попереду довга робота, щоб привести доньку до пристойного вигляду — але зараз навіть цей хаос виглядав неймовірно живим.

Вії Аннеліз сколихнулись. Вона розплющила очі світло блакитного кольору. Чи були вони такими в неї, чи це вже наслідок її воскресіння — лишиться загадкою. Шкіра стала ледь прозорою, і з-під неї можна було неозброєним оком розгледіти сріблясті вени, що пульсували слабким світлом. Темні кола під очима контрастували з блідою шкірою, створюючи ефект неземної крихкості. Можливо, це було лише світло лабораторії, яке падало на неї під дивним кутом.

Довкола свіжих швів проявились темні синьо-фіолетові плями — гематоми та синці, що переходили у яскраво помітні почервоніння. Цей контраст живої та пошкодженої плоті надавав моменту відчуття тонкої межі між смертю і життям.

Вереті здалося, що вона не дихала в цей момент. Дитя живе повністю, але виглядало так, що жахає та водночас заворожує. Звісно, це все затягнеться та заживе... Але вона запам’ятає на довго цю картину, де життя і смерть сусідять так близько.

Ніколас поворухнувся першим. Легким рухом він підштовхнув дружину підійти ближче до Аннеліз.

— Як ти себе почуваєш?

Дівчинка повернула голову до них. Вона роздивлялась довго обох, ніби намагалась зрозуміти, хто це перед нею, і це споглядання наповнювало кімнату мовчазною тривогою.

— Ніколас, не так швидко. Голосові зв'язки відновлюються останні, вона може і говорити ще не може.

Верета простягнула обережно руку, щоб не злякати дівча. Вони ще не знали, як може себе поводити такий "експеримент". Проте здавалось, вона взагалі не розуміла, що і до чого, тож не ворухнулась, дозволяючи себе торкнутись. Верета обережно прибрала її волосся і заколола заважаючі пасма заколкою з фігуркою бабки, ніжно, майже ритуально.

Аннеліз відкрила рота, і крім хриплого видоху нічого не вийшло. Вона потягнулась до грудей і торкнулась рукою місця операції, ніби перевіряючи, чи справді вона ще існує у власному тілі.

— Болить? Це заживе скоро.

— Ну-мо спробуємо встати на ноги.

— Вона ще слабка, ти здурів?

— Вона легка, тож я втримаю, як мінімум.

Ніколас підхопив дівчинку під руки та обережно зняв зі столу. Аннеліз була ніби лялька, легка і піддатлива. Холод мармурової підлоги одразу відчули її босі ніжки, і вона інстинктивно схопила Ніколаса за передпліччя. Її очі уважно розглядали підлогу та простір навколо, намагаючись орієнтуватись у новому, непривітному світі.

— Тримай її.

— Вона стоїть прекрасно сама.

Чоловік прибрав обережно руки від неї і поступово лишив стояти її саму. Аннеліз повільно опустила голову, ніби хотіла переконатися, що дійсно стоїть сама. Її босі ніжки торкалися холодного мармуру, і вона трішки підняла одну ногу та тупнула нею. Їй це вдалося спокійно, і на обличчі з’явилася маленька, майже невимовна посмішка.

— Вона щось пам'ятає?

— Не впевнений. Дізнаємось згодом.

Лабораторія лишалася мовчазною свідком відродження — світло ламп відбивалося від металевих поверхонь, створюючи дивні тіні, а холод повільно відступав, поступаючись присутності живого, навіть якщо ще слабкого, життя.

Аннеліз стояла, не відводячи погляду від холодного мармурового підлоги. Кожен її рух був обережним, ніби вона перевіряла, чи справді відчуває власне тіло. Легке тремтіння від кожного кроку проходило через її ноги, але дивним чином це не була страхом — радше здивуванням від того, що тіло слухає її без втручання.