Попіл і мох

Верета не відходила від маленького тільця на столі, в напруженому очікуванні, що малеча ось-ось розплющить оченята. Вона сиділа так нерухомо, ніби сама боялась порушити крихку рівновагу між життям і тим, що лишилося по той бік. Ніколас же більше зосереджувався на моніторах: за життєвими показниками дівчинки він стежив із майже ритуальною увагою. Пульс повільно, але впевнено приходив у норму — отже, тіло прийняло нове серце. І це заповнювало його відчуттям тріумфу, майже захвату. Нарешті він зміг отримати бажаний результат, нарешті довів собі, що здатен кинути виклик навіть самій смерті.

— Вона… б’ється струмом.

Голос Верети розірвав тишу, в якій почало прокльовуватися божевілля — тихе, липке, як темрява в кутках лабораторії. Вона відчувала це надто добре: Ніколас був занурений у власне відкриття настільки глибоко, що сліпий успіх затягував його сильніше, ніж будь-яка пристрасть. Верета боялася його тепер сильніше, ніж тоді, коли вперше побачила його за роботою; бо ніхто не знав, які думки ще сяйнуть йому в голову і кого він покладе на стіл наступним.

— Це не нашкодить їй? — у її голосі тремтів страх, хоча вона намагалася приховати його рівним тоном.

— Не має, — холодно відповів він. — Але тримайся осторонь. Тобі не варто бути під прямим впливом струму.

— Не помру, — тихо, вперто сказала жінка й ніжно стисла маленьку долоньку Аннеліз. Її пальці були теплі, але всередині все стискалося крижаною тривогою. Вона не відчувала того щастя, яке мало б бути. Лише безмежну жалість до маляти, що навіть не підозрювало, заради чого було повернуте.

— Помреш, — відрубав він. — Вдруге я не змушу твоє серце битись.

Його рука різко, грубо смикнула її зап’ястя, розриваючи контакт. Це була його територія, простір, де тільки він диктував правила. Він не терпів втручання — навіть доторку, який здавався йому зайвим. Верета не була модифікована, на відміну від Аннеліз, і в його очах це робило її вразливою, навіть крихкою. Занадто легкою здобиччю для сил, з якими він працював.

— Не драматизуй, це ніщо, — сказала Верета тихо, майже шепотом.

Але коли її голос зник у повітрі, тиша стала густою, майже матеріальною. Здавалося, вона прилипає до шкіри, ковзає по шиї й хрускотить десь між ребрами. Ніколас не рухався, не говорив — просто дивився на неї так, ніби її слова були ножем, занесеним над його роботою.

Повільно, дуже повільно його зіниці звузилися.Цей погляд міг бути у когось, хто вирішує, чи варто залишити людині руку… чи відрізати разом із сумнівами.

Він відійшов від столу, його постать була як тінь, що різко виросла з світла лампи. Тепле мерехтіння лампи ковзало по його обличчю, вирізаючи під очима темні провали, через які він здавався майже хижим.

— Ти нічого не розумієш, — промовив він нарешті, тоном, який був тихішим за шепіт, але небезпечнішим за крик. — Ніщо… ніколи не буває «ніщо». Особливо тут.

Його пальці ковзнули металевим краєм столу, видобуваючи скрегіт, від якого по шкірі у Верети побігли мурашки. Він торкнувся кріплення біля маленького передпліччя Аннеліз так ніжно, наче гладив коштовність, а не тіло, скріплене дротами й швами.

І Верета раптом згадала, як ті ж пальці — легкі, холодні, точні — колись пришивали її назад до життя.

Це знання стисло її горло сильніше, ніж страх.

— Я розумію достатньо, — відповіла вона тихим, але твердішим голосом — як у людини, яка стоїть на краю і знає, що відступати нікуди. — І бачу достатньо. Ти заходиш надто далеко.

Ніколас підійшов ближче. Його подих торкнувся її щоки — і був холодним, наче видих із моргу.

— Далеко? — він повторив, ніби смакував сам смисл.
Його губи повільно розтяглись у ледь помітній усмішці, якій не було місця на людському обличчі.
— Від кого я заходжу далеко? Від тих, хто помер би без мене? Від тебе?

Він схилився так близько, що її волосся ледь ворухнулось від його подиху.

— Ти ж жива тільки тому, що я зайшов «надто далеко», Вето.

І саме в цю мить — ніби на підтвердження — мале тіло на столі різко сіпнулось.

Не плавно, не природно. Розірвано, судомно. Неначе всередині дитячого м’яза проклався новий електричний провід, що вперше пропускає струм.

Плече шарпнулось так, ніби хтось потягнув за нитку. Пальці вигнулись у неприродну дугу, тонкі нігті тремтіли, клацаючи по металу. Шкіра на шиї рефлекторно зібралась у складки, наче щось пробувалось обжитися під нею.

Повітря стало важким і гарячим — Вереті здалось, що вона вдихає озон.

— Вона… рухається, — сказала вона, хоч це було видно й без слів.

— Звісно, — відповів Ніколас рівно, але з дивним тріумфом у голосі. — Нервові імпульси повертаються. Система з’єднань формує реакції. Це закономірно.

Йому було байдуже, що рух здавався не дитячим, а ляльковим — ніби хтось смикав нитки під шкірою.
Байдуже, що це більше нагадувало тремтіння тварини після удару струмом.

Ще один ривок.

Аннеліз знову схопила повітря — різко, з хрипом, наче повітря подряпало її зсередини.

Верета ступила до столу, але Ніколас миттєво вивів руку вперед і вперся долонею їй у груди — не боляче, але жорстко, остаточно.

— Не зараз. Вона ще не дитина. Вона — організм у стабілізації. Їй потрібен простір, а не доторки.

Він відсунувся до моніторів, наче вся сцена відбувалася за звичним сценарієм.

А на столі маленька Аннеліз продовжувала прокидатися — уривчасто, судомно, не як дитина, а як механізм, що його щойно засмикнули до роботи після довгого простою. Її рухи були різкими, рваними, зовсім позбавленими природності — ніби щось повернули у світ не для радості, а всупереч всьому, що в цьому світі має народжуватись.

Лампа над столом миготіла, наче й сама боялась дивитись на те, що відбувається під її світлом. Метал блищав холодно, стіл тремтів від кожного ривка, а в повітрі розповзався запах гарячого асептика, крові й озону — як у момент, коли блискавка вдаряє просто біля тебе.