Серце з уламків

Годинник пробив уже десяту вечора. Верета, закутавшись у теплий плед, все ще чекала на чоловіка, який вперто не повертався додому. Їжа давно охолола й залишилась неторканою — тарілки стояли рівно, мов на виставці, і це дратувало її по-особливому. Вона ніколи не їла наодинці — так само, як і Ніколас не дозволяв собі навіть ковтка супу без неї. Маленькі звички, вироблені роками, приросли до них обох, мов другий шар шкіри, і тепер здавались частиною подружнього життя.

Будь-яка інша дружина давно б почала здогадуватись найгірше: бар, розваги, чи, борони Боже, отой публічний дім, що дивом існував у такому провінційному й похмурому Ешфолді. Ніхто не розумів, як той заклад узагалі вижив тут — містяни чекали від нього епідемій, венеричних хвороб, хаосу. Та минали роки, а ні дами з дому, ні клієнти не приносили жодної зарази. Може, це було тому, що до Ешфолду ніхто не приїздив, а ті, хто виїжджали — рідко поверталися назад. Місто мало власні таємниці й власні правила.

Та Верета не сумнівалася в Ніколасі. Навіть занадто. Вона скоріше б повірила, що його засмоктало болото, коли він ганявся за ящірками, або що на нього накинувся вовк у лісі, ніж у те, що він згаяв би час на дурниці. Тепер вона сиділа біля каміна, в якому потріскували сухі дрова, і спокійно зшивала черговий халат — той самий, який Ніколас умудрився порвати у лабораторії, майже як завжди.

Раптом двері грюкнули так, що стіни здригнулися. Було відчуття, що через них увірвався якийсь велетень, котрий ледь протиснувся у вузький отвір. Верета й оком не повела — пальці продовжували зав’язувати вузлики на кінчиках ниток так упевнено, ніби тиша ніколи й не переривалась.

У коридорі щось важко заскреблося. Він, очевидно, знову притяг щось із болотистої глушини. Щось велике. Дуже велике.

— Прикрий двері, тягне холодом, — кинула вона, не піднімаючи голови.

У відповідь — глуха, неприємна тиша.

Верета звела брови. Вона ненавиділа, коли її ігнорують.

— Ніколас, закрий двері, — повторила твердіше.

Вона вже хотіла підвестись і сама піти перевірити, що з ним діється, але раптом почувся тупий, важкий гуркіт. Наче щось велике впало на підлогу. Щось, розмірами… з людину.

Верета різко повернула голову в бік коридору — до джерела шуму. Тіні ворушилися від руху лампи, і в їхній плутанині вона нарешті розгледіла силует чоловіка. Значить, упав не він. Але це не додало полегшення — навпаки, всередині щось стислося, піднявши холодний клубок тривоги.

— Спускайся до лабораторії. Сьогодні в нас багато роботи, — вимовив Ніколас чужим голосом — стриманим, майже рівним, але приховуючим якусь некеровану внутрішню бурю.

Верета застигла. У такі моменти вона справді боялася його. Вона бачила, як у ньому щось перемикається. Його зіниці звужувалися, голос ставав різким, у рухах з’являлася нервова рішучість. Сто вражень, тисяча думок, десяток ідей — все це жило в ньому одночасно, вибухаючи в найгірші моменти. Але руки… руки в нього ніколи не здригалися.

Сперечатися було марно. Верета підвелась і слухняно рушила вниз.

Лабораторія, як завжди, зустріла її теплим світлом ламп і важким запахом формальдегіду, що давно замінив їй свіже повітря. Жінка ввімкнула верхнє світло, потяглася за новими рукавичками й узялася за інструменти. Вона працювала механічно, майже ритуально — брала метал, відкладала, стерилізувала, готувала. Що б він сьогодні не приніс, все мало бути чистим, точним, готовим до роботи.

На столі стояло серце — те саме, яке вони змусили битись днями раніше. Воно продовжувало пульсувати у своєму скляному каркасі. Рівно, спокійно. Наче жило окремим життям.

Ця деталь чомусь змусила її здригнутися.

З серцем усе було добре. Але от із тим, що Ніколас кинув у коридорі… зовсім не факт.І вона відчувала, що сьогоднішня ніч буде довгою. Дуже довгою.

Двері лабораторії вибухнули від різкого поштовху. Верета різко обернулась — і завмерла. На руках у Ніколаса звисало маленьке тіло, надто легке, надто тихе, ніби витесане з воску. Волосся дівчинки липло до щік, шкіра мала попелястий відтінок, а кожен рух Ніколаса видавався відчайдушно обережним, немов він боявся, що ця маленька крихкість розсиплеться в нього на пальцях.

— Вона ще тепла, — видихнув він, закриваючи двері ногою. — Ледь. Але тепла.

Верета навіть не відповіла. Вона вже тягнула зі столу інструменти, готувала відтягнуту тканину, що завжди чекала на випадок «невідомого». Її рухи були різкі, нервові — не від страху, а від інстинкту, старого, як і вона сама.

Жінка дивилась на нього — і їй здавалося, що кожен удар лунає в кістках.

Ніколас обережно поклав тіло дитини на головний стіл. З неї ледве виходила пара — а це значило, що в ній ще є тепло.

— Скільки їй… років? — прошепотіла Верета.

— Дванадцять… може, тринадцять. Кому яке діло, — кинув він, шматуючи плащ так, ніби це була зайва оболонка. Під тканиною оголилися гострі, кістляві плечі, ребра, що сунулися з-під шкіри, немов намагалися вирватися назовні. — Єдине, що має значення… вона ще не здохла.

Верета відступила, ніби щось у цій малій могло вкусити навіть мертве. Вона відчула, як холод зміїться вздовж хребта, але не через дитину — через нього.

Щоки дівчинки були кольору гнилої золи, губи — темно-фіолетові, потріскані, ніби їх давно висмоктало болото. Це тіло вже мало б лежати під водою. Але лежало тут. На його столі.

— Ти де її взяв? — запитала вона, але голос вийшов тихішим, ніж хотіла.

— На межі болота, — прошепотів він з тим небезпечним блиском у голосі, що завжди з’являвся, коли він нюхав можливість. — Вона повзла. До мене. Ти розумієш, Вето? Не я її привів. Вона сама приповзла до порогу лабораторії, тягнучи своє тіло, яке вже мало б скластися навпіл.

Він бачив у цьому приречений знак, майже одкровення.
Верета ж бачила лише одне: коли щось саме приповзає до нього — це не до добра. І ніколи не було.

— Приготуй стіл. Стерилізація. Гачки. Ножі номер три. Затискачі всі.
Голос Ніколаса різонув по тихому приміщенню, гострий, рішучий — таким тоном люди віддають накази перед стратою, а не перед порятунком.