Ніжність трясовини

П'ять років тому

Дівчина куталася в плащ дедалі щільніше, наче тканина могла захистити її не лише від вітру, а й від того, що чатувало за межами туману. Погода, здавалося, знущалася — не дощ, не вітер, а якась холодна, волога злість просочувалася під шкіру. Ешфолд і не знав іншої пори року. Сонце сюди навідувалось рідко — як небажаний гість, що забув дорогу назад.

Місто стояло на межі болота, де земля дихала парою, а вода пахла гниллю й старими секретами. Казали, на цій землі лежить прокляття — хтось згадував кладовище, інші ж тихо перешіптувалися про душі, що не знайшли спокою. Але в подібне вірили хіба старі жінки з ринку та діти, яким ще не пояснили, що страх — найдавніша вигадка дорослих.

Та всі в Ешфолді знали одне місце, про яке воліли мовчати. Будинок, що стояв осторонь, мов вигнанець. Ніхто туди не ходив. Хіба що ті, кому вже нічого втрачати. Кажуть, сам диявол, проходячи повз, схиляв голову з цікавістю. Бо тільки він, мабуть, знав, які жахи й дива відбувалися всередині.

Говорили про вченого — дивного чоловіка, що ставить досліди на людях. Його ім’я не вимовляли вголос, наче це могло покликати його тінь. Чутки в місті розросталися швидше, ніж чума. І все ж, ніхто не міг сказати напевне, що з них правда. Тіні, як і завжди, гралися в улюблену гру — обман.

Вона дійшла до дверей, що темніли на тлі кам’яної стіни. Дім здавався неживим. Лише дим із труби нагадував — усередині хтось є. Серце билося швидше, ніж дощ, що стукав по даху. Якщо навіть лікарі відвернулися, то цей дім залишався останньою надією. Може, порятунком. А може — кінцем.

Повчання з дитинства ще дзвеніли в голові — про обов’язок жінки, шлюб, дітей, чесноти. Усе те, що мало б зігрівати, тепер звучало як холодний присуд. Вона, старша донька, мала нести чужі сподівання. І ось тепер — стоїть перед дверима, за якими, можливо, знаходиться її порятунок.

Рука несміливо постукала. Раз. Двічі.
Тиша. Лише подих туману у відповідь.

Вона зібрала рештки сміливості й постукала ще раз, гучніше.

— Гостинністю аж тхне, — прошепотіла з гіркою усмішкою.

Можливо, ніхто не відчинить. А може, саме цього і хотілося.

— Чим маю змогу допомогти?

Дівчина здригнулась. Голос — чоловічий, глибокий, майже теплий, але з відлунням холоду. Вона поглянула на двері — зачинені. Серце стиснулося. І лише коли обернулась — побачила його.

Господаря цього дому.

За кілька кроків стояв чоловік у довгому темному плащі. Його волосся було скуйовджене, а погляд — уважний до болю.

Ні страху, ні здивування — лише інтерес, як у хірурга, що бачить нову рану.

— Ви… лікар? — її голос прозвучав надто тихо.

— Колись, — відповів він. — Тепер я лише спостерігаю, як люди помирають повільніше.

— Кажуть, ви допомагаєте тим, від кого всі відмовились.

— Кажуть, — коротко кивнув. — Але не кожен, хто приходить сюди, витримує правду про ціну допомоги.

Вона зітхнула, стискаючи поли плаща. Він поглянув на неї довше, ніж треба. Потім зробив крок убік, відчиняючи двері.

— Тоді заходьте, міс...

— Верета, — відповіла вона.

— Верета, — повторив він, наче смакував ім’я.

— Я — Ніколас. І, можливо, саме ваш біль — те, що я давно шукав.

Вона зробила крок у дім. За нею зачинились двері, і світ, що залишився зовні, здався сном, якого більше не буде.

Чоловік поклав на стіл якусь важку сумку, з якої чулося глухе дзенькання металу, а потім скинув плащ. З нього стікала в’язка, темна рідина — болотяна жижа, змішана з глиною й, можливо, чимось іще. Вона падала на підлогу млявими краплями, що нагадували кров, яка вже давно охолола. Плащ він кинув на стілець, не дивлячись.

У тій стороні, звідки він прийшов, справді було болото.
І все ж Верета мимоволі подумала: а може, він там не щось шукав… а когось ховав?

Вона стряхнула головою, ніби хотіла вибити ці думки. Інакше мозок знову почне кричати: тікай. А ноги, певно, послухаються.
А завтра вона прокинеться — і шкодуватиме, що втекла.

Дім, до речі, зовсім не був схожий на лігво божевільного.
Жодних кісток, ніяких плям чи дивних інструментів. Навпаки — усе виглядало надто звичайно. Меблі — старі, але доглянуті. На полицях — книги, банки з травами, кілька засушених квітів у склянках. І все ж, у повітрі стояв запах — мідний, гострий, ніби сама наука тут гнила живцем.

Він підійшов ближче, розстібаючи рукави сорочки.
— То розкажіть, Вето, — промовив спокійно, але з відтінком цікавості, — що з вами сталось, якщо вже наважились сюди прийти?

— Я Верета, — різко відповіла вона, хоч голос зрадницьки здригнувся.

— Вета звучить ніжніше для вас, не знаходите? — Ніколас ледве помітно всміхнувся. Він розвернув стілець, легким жестом запропонувавши сісти.
— То що вас сюди привело, Вето?

Його голос став твердим, лікарським. У ньому не було співчуття, лише точність — як у людини, яка вже знає відповідь, але чекає, коли пацієнт сам вимовить її вголос.

Верета не сіла. Вона не бачила сенсу в словах.
Натомість розв’язала пояс і скинула плащ на той самий стілець. Повітря стало важчим.
Її руки тремтіли, коли вона притягла спідницю ближче до тіла, але тепер приховати нічого не могла.
Світло від лампи м’яко підкреслило округлість її живота — надто неприродну.

Ніколас мовчав. Його погляд ковзнув по ній — не як чоловіка, а як творець, що бачить перед собою свіжі матеріали.
Кутик його губ ледь сіпнувся.

— Абортів не роблю, — тихо сказав він.

Верета підняла очі.
— Я б за цим не прийшла, — відповіла. Її голос уже не тремтів, лише ніс у собі холодну рішучість. — У мене безпліддя.

Він нахилив голову, ніби почув щось цікаве.
І тоді, вперше, у його погляді блиснуло щось схоже на захоплення.

— Безпліддя, — повторив він, обережно. — І ви прийшли до мене. Не до Бога, не до церкви, не до тих, хто лікує молитвою. Саме до мене.