Тіні у склі

Остання жменя землі сиплеться з глухим шурхотом, поглинаючи свіжу могилу. Сирий ґрунт важко осідає, мовби сам не хоче приймати ще одне тіло. Під ним — черговий провалений експеримент, розкладена надія, шматок мертвої плоті, що більше ніколи не дихатиме. Поряд — ще одна могила, стара й просіла, з якої вже тягне гнилизною. Двоє невдалих творінь, дві німотні плями у ланцюзі чужих страждань. Їхніх імен ніхто не згадає. Якщо ти потрапив у лабораторію Блейтвуд — то світ тебе вже давно відрікся.

Ніколас важко втопив лопату в землю й витер руки об пальто, на якому засохла криваво-бура кірка. Його обличчя залишалося спокійним, навіть байдужим. Закопувати людей для нього стало ритуалом — буденним, беземоційним. Десь глибоко ворушився тьмяний відгомін совісті, але він згасав щоразу, коли холодна логіка нагадувала: співчуття — це хвороба, а науковець не має хворіти.

Він прагнув створити життя, яке не вмирає. М’ясо, що відмовиться гнити. Душу, яка не тікає з тіла. Але якщо навіть вдасться — він і Верета не насміляться випробувати це на собі. Їх тягла не віра, а збочена жага знати, як далеко можна переступити межу моралі.

Верета Блейтвуд досі не змирилася. Її руки тремтіли, коли вона клала на свіже насипище кілька лілей — останніх живих кольорів у цій холодній оселі. Від їхнього запаху стошнювало, бо вони змішувалися з важким духом формаліну.

— Перестань себе гризти, — холодно мовив Ніколас. — Вона б все одно померла.

Жінка мовчала. Її губи тремтіли, а погляд тьмянів, як у маріонетки, з якої вийняли нитки.

Вони поверталися додому під тихий шелест листя, який лунав, мов далекі зітхання тих, хто не дочекався спасіння. У домі панувала звична гробова тиша. У ній відлунювали тільки звуки — рип дверей, цокіт скла, шепіт повітря, наче хтось постійно дихав поруч.

Будинок Блейтвуд давно прогнив морально. Люди в місті обходили його стороною: боялися не просто зустріти мешканців, а навіть потрапити під їхні тіні. Казали, що вночі підвал оживає — там стогнуть банки, і шепіт тіл, занурених у формалін, не дає спати навіть мертвим.

Всередині все просякло смердючим духом хімії й старої крові. Навіть повітря здавалось густим, як протухла вода. Верета педантично відтирала столи, але патьоки крові все одно проступали, немов живі. На полицях стояли банки з мутними рідинами, у яких плавали фрагменти людських історій — очі, пальці, кістки. Деякі здавались такими свіжими, ніби їх щойно відірвали.

— Вето, випий сьогодні снодійне, — тихо сказав Ніколас, прибираючи інструменти. Його голос був рівний, але в ньому звучала дивна ніжність, схожа на спів м’ясника, що гладить тварину перед ударом.

Верета мовчки розкладала препарати, етикетки яких давно втратили сенс. Вона знала, що він уже підмішує снодійне сам — щоб тиша тривала. Щоб вона не питала зайвого. Її безсонні ночі були для нього мукою — і водночас насолодою.

— Нам бракує перекису, — прошепотіла вона. — Ти знову все забруднив.

— Винен, — відказав він і посміхнувся. — Хоч нарешті не смердить кров’ю.

Запах заліза став для них рідним. Він в’ївся в шкіру, у волосся, у їхні сни. Вони вже не відрізняли себе від тих, кого різали — лише живі, поки не доведено інше.

— Що з матеріалом цього разу? — спитала вона.

— Небагато. Більше втратили, ніж здобули.

«Матеріалом» він називав тіла. Те, що залишалося придатним — складали в банки. Серце, легені, руки, очі — вся ця безмовна колекція зберігала їхні надії. І лише одне серце — перше, що вдалося врятувати — лежало окремо. У ньому ще ніби билося щось, коли дивитися довго.

Ніколас мріяв змусити це серце битися знову. Навіть якщо для цього доведеться розібрати цілий світ.

Ніч опустилася раптово, мов завіса після вистави, що давно втратила сенс. Ще один день згас, залишивши по собі більше запитань, ніж відповідей.

Верета повільно змотувала бинти, що ще могли придатися. Деякі з них уже просочилися кров’ю настільки, що доторкатися до них було огидно. Запах стояв важкий, нудотний — суміш заліза, формаліну й гнилої втоми. Вона звикла до цього роками, та все одно пальці час від часу зрадницьки тремтіли, варто було лише вдихнути повітря лабораторії.

— І як же змусити тебе битись? — пробурмотів Ніколас, схилившись над столом, на якому стояла банка з серцем.
Світло лампи блідо ковзало по склу, кидаючи тремтливі відблиски на стіни. Це серце було особливим — не мертвим повністю, але й не живим. Достатньо було одного необережного руху, щоб воно остаточно згасло, і тоді років їхньої праці можна було б викинути разом з іншим сміттям.

— Залиш його, — тихо промовила Верета, не відриваючись від справи. — Від того, що ти дивишся на нього годинами, воно не заговорить. Краще запиши у список, що потрібно ще бинтів. Наступного разу може не вистачити.

— Ти ж знаєш, як я хочу вже це завершити, — голос Ніколаса тремтів від нетерплячки. — Ми занадто довго граємось.

— Цікаві в тебе ігри, любий, — холодно відповіла вона.

Верета поставила коробку з бинтами на полицю, переступаючи через купу забруднених, зіжмаканих, що валялися просто на підлозі. Підійшла ближче. Серце в банці злегка ворухнулось — чи то здалося, чи світло знову зіграло з нею злий жарт.

— Воно занадто слабке, — сказала вона.

— Я знаю, — відповів він, не зводячи погляду, — але має ж бути якийсь спосіб.

— Якщо не знаєш, як, — промовила тихо, — краще залиш його. У будь-якому разі доведеться ризикувати… або позбутися.

Верета опустила погляд на банку. Серце навіть не подавало вже ніякого руху доволі давно. Ну звісно ж, тіло з якого вони це витягли і так майже помирало на вулиці. Їм лише вдалось на трохи продовжити працездатність органів, щоб потім забрати.

— Ходімо, вже пізно досить. — жінка простягла руку і встигла лише схопити Ніколаса за рукав, як неочікуваний звук змусив її завмерти. Вони ж все вимкнули і прибрали. Верета дивиться прямо на чоловіка, чекаючи що він скаже що то було.