повний текст

У старій теплиці, що стояла посеред великого саду, настав вечір.

За скляними стінами сюрчали цвіркуни, на доріжках видовжувалися тіні, а маленький робот-садівник Теплик закінчував свою щоденну роботу.

Він перевірив вологість землі в горщиках, підгорнув ковдру з м'якого моху під сонною папороттю та обережно витер останню краплину води зі своєї зеленої лійки.

— Поливання завершено, — задоволено повідомив він. —

Підмітання завершено. Побажання доброї ночі…

Теплик підкотився до великого кактуса.

— На добраніч, пане Колючко!

Кактус промовчав.

— Дякую, і вам також, — чемно відповів Теплик.

Марійка, яка сиділа на дерев'яній лавочці й зав'язувала шнурівки, засміялася.

— Теплику, він же нічого не сказав!

— Звісно, — серйозно кивнув робот. — Кактуси дуже небагатослівні. Особливо ввечері.

Марійка вже збиралася додому, коли над садом щось тихенько свиснуло.

— Ф'ю-ю-ють!

А потім…

— ПЛЮХ!

Із куща запашної м'яти вилетіла хмаринка сріблястого пилу.

Теплик миттю увімкнув ліхтарики замість очей.

— Увага! Невідомий предмет упав на територію теплиці!

Можливі пошкодження рослин!

Він швидко покотився до м'яти. Марійка побігла за ним.

Між зеленими листочками лежала маленька п'ятикутна зоря.

Вона була завбільшки з Марійчину долоньку, золотиста, з круглими оченятами й п'ятьма коротенькими промінчиками. Один промінчик кумедно стирчав угору, наче скуйовджене волосся.

— Ой! — вигукнула Марійка. — Справжня зірочка!

Зоря розплющила очі.

— А де… де це я?

— У теплиці номер один, — урочисто відповів Теплик. — Температура двадцять два градуси. Вологість шістдесят відсотків. Ласкаво просимо!

— А небо де?

— Зовні, — пояснив робот. — Над дахом. Дуже велике.

Приблизно… дуже-дуже велике.

Зоря сіла на листочок м'яти й сумно зітхнула.

— От халепа. Я впала.

Марійка обережно підставила долоні, і зірочка перекотилася на них.

Вона була теплою, наче камінчик, що цілий день пролежав на сонці.

— Ти не забилася? — запитала дівчинка.

— Здається, ні. Тільки трохи розгубилася.

— А як ти впала?

— Я рахувала хмаринки. Одну, другу, третю… Потім побачила хмаринку, схожу на величезного зайця. Хотіла роздивитися ближче, нахилилася — і покотилася вниз!

— А хіба зорі можуть падати? — здивувалася Марійка.

— Можуть, якщо дуже цікаві, — буркнула зірочка.

Теплик уважно об'їхав гостю навколо.

— Отже, маємо пошкоджений небесний об'єкт. Необхідно провести огляд.

Він дістав із маленької кишеньки лупу.

— Промінчик перший — на місці. Другий — на місці. Третій…

— Лоскотно! — пискнула зоря.

— Четвертий — на місці. П'ятий — на місці. Висновок: зовнішніх пошкоджень немає.

— То я можу летіти додому? — зраділа зірочка.

Вона підстрибнула.

Піднялася на ширину пальця… І знову впала на долоні Марійки.

— Ой.

Теплик задумливо заблимав блакитними очима.

— Можливо, вам потрібен полив.

— Що?!

— Усі рослини після пересаджування потребують поливу.

— Але я не рослина!

— Гм. Справді. Листочків немає.

Робот подивився на золоту гостю ще раз.

— А якщо трохи добрива?

— Теплику! — засміялася Марійка.

— Гаразд, добриво скасовується.

Він дістав маленьку щіточку.

— Можливо, потрібно почистити промінчики?

— Ні!

— Змастити?

— Ні!

— Завести ключиком?

— У мене немає ключика!

Теплик зітхнув.

— Я вперше ремонтую зорю. Інструкція відсутня.

Марійка погладила гостю пальчиком.

— А як зорі зазвичай повертаються на небо?

Зірочка замислилася.

— Ми ходимо місячними доріжками. Вони зроблені зі світла.

Тільки я тепер не можу до них дістатися.

Усі троє підняли голови.

Крізь скляний дах теплиці світив великий круглий місяць.

— Отже, — сказав Теплик, — нам потрібна доріжка.

— Я знаю! — вигукнула Марійка. — Побудуємо драбину!

Теплик одразу пожвавився.

— Драбина! Чудова ідея! У мене є драбина!

Він викотив із комірчини стару дерев'яну драбину, притулив її до стіни теплиці й гордо повідомив:

— Готово.

Марійка подивилася на драбину, потім на місяць.

— Вона трішечки закоротка.

— На скільки?

— Ну… приблизно до місяця.

Теплик мовчки подивився вгору.

— Зрозуміло. Потрібна довша.

Він витяг із комірчини другу драбину.

Потім третю.

А тоді знайшов маленьку драбинку, яку використовував, щоб діставати горщики з верхньої полиці.

— Теплику, — обережно сказала Марійка, — навіть якщо скласти їх усі разом, до місяця не дістанеш.

— Тоді доведеться замовити додаткові драбини.

— Скільки?

Робот щось швидко порахував, тихенько клацаючи всередині корпусу.

— Дуже багато.

— А скільки це — дуже багато?

— Більше, ніж поміститься в моїй комірчині.

Зірочка захихотіла.

І раптом один із її промінчиків яскраво спалахнув.

— Ой! — здивувалася вона.

Марійка помітила це.

— Ти щойно засвітилася сильніше!

— Справді?

— Так! Коли засміялася!

Теплик нахилив голову.

— Цікаве спостереження. Можливо, зорі працюють на сміхові.

— Я не знаю, на чому ми працюємо, — відповіла зірочка. — Мені ніколи не доводилося про це думати.

— Тоді проведемо експеримент!

Робот під'їхав ближче.

— Увага. Зараз буде жарт.

Він витримав урочисту паузу.

— Чому огірок не ходить до школи?

Марійка знизала плечима.

— Чому?

— Тому що він уже… солоний!

Настала тиша.

— Теплику, — сказала Марійка, — це не дуже смішно.

— Дивно. У моїй пам'яті цей жарт позначено як надзвичайно вдалий.