Єдина

Високо в небі сніжинка говорила з хмаринкою. 
- Мені страшно спускатися на землю.
- Боятися - це нормально, я тебе розумію. - велика хмара, обережно взяла у свої білі пухкі руки маленьку сніжинку, яка щойно народилася, поглянула на неї ніжним поглядом, і продовжила далі: 
- Дозволь я тобі дам одну пораду, коли будеш летіти на землю, не думай про те, де ти приземлишся та що будеш робити, просто насолоджуйся польотом, гаразд?
Повір, тобі сподобається. Поглянь на себе, ти унікальна, такої як ти більше немає. - хмаринка поцілувала сніжинку та здмухнула її з м'якої долоні, від чого сніжинка полетіла по вібраціям вітру на землю.
Хмаринка помахала їй услід та усміхнулася. 
Сніжинка боячись падати, дужче закривала руками своє маленьке личко.
Потім злегка відкрила одну долоньку і побачила неймовірну красу: вона як і багато інших сніжинок повільно спускалася з неба, споглядаючи як біле покривало стає все ближче, здаючись таким великим та білосніжним. Це був неначе танок, у якому танцювали всі сніжинки, які перебували в небі. 
Вона вдихнула свіже, зимове повітря та радіючи, що зовсім скоро впаде на пухкий білий сніг, усміхнулася іншій сніжинці у передчутті щастя.
Сусідня сніжинка радісно обдарувала її такою самою усмішкою. 
Лишалося зовсім трошки, сніжинка була вже близько від білого пухкого покривала, куди  вона так хотіла тихо впасти.
Споглядаючи навколо, вона відчула як її страх зник, залишивши спокій та радість. Вона насолоджувалася падінням, уважно роздивляючись куди падають інші сніжинки.
Одні приземлялися на гілки дерев, покриваючи їх, від чого вони здавалися увібрані немов у білі шубки.
Інші падали на дахи будинків вітаючись з іншими, скрізь лунав сміх, гомін, оскільки нові сніжинки знайомилися один з одним.
Зовсім-зовсім трошки, ще кілька метрів і вона впаде на біле покривало і привітається з іншими.
І ось ця мить, затамувавши подих, сніжинка відчула як злегка приземлилася.
Вона захоплено відкрила очі, подивилася навкруги і побачила, що приземлилася не на біле покривало.
Сніжинка подивилася на пухкий сніг, який лежав вдалині від неї, подивилася вгору спостерігаючи як сніжинки з неба все продовжували падати, вітаючись одна з одною, потім радісно кружляючи у повітряному танку, переміщуючись з одного схилу на інший.
В голові лунало лиш одне: "Чому я приземлилася сюди? Хіба я не така як вони?" і від розчарування вона тихо заплакала. 
Сніговик, якого щойно зробили діти, спостерігав як малеча катала один одного на санках з червоними щічками, радісними очима та опущеними шапками, де волосся стирчало в різні боки.
Він спокійно дивився як падав сніг. Зненацька, він почув тихенький плач.
-Це хто там плаче у мене на голові, а? 
-Чому я приземлилася сюди? 
-А куди ти хотіла приземлитися? 
-До них, на велике біле покривало. 
- А чим тобі моя шапка не догодила? 
- Це не біле покривало!
-Так, але ж краще, га? То холодне покривало, а це тепла червона шапка, і хто це Я? - запитав сніговик. 
- Сніжинка.
- Привіт сніжинко, отже, ти розчарована та засмучена. 
- Я хочу до них..., - сніжинка подивилася, як інші сніжинки знайомилися та сміялися між собою. 
- А чому ти хочеш до них? 
- Бо я завжди хотіла впасти на біле м'яке покривало, - засмучено відповіла сніжинка.
-А поглянь-но на дітей, що вони зараз роблять? 
- Граються, - вона сумно відповіла.
- А зараз? - сніговик підняв голову трохи вище, ніби чекав відповіді.
Сніжинка злякано дивилася на дітей, і бачила, як вони занурювали руки в сніг, та їли його прямісінько з рукавиць.
Потім обтрушували рукавиці, продовжували кататися на санках, падали прямо в сніг, пірнали в нього, знову їли, сміялися та  кидалися ним.
Вона почала краще ховатися за високим балабоном шапки сніговика, спостерігаючи за дітьми поміж ниток балабону.
- Лишенько, а там не дуже то і весело, вони мене лякають.
-Здається, моя шапка подобається тобі вже більше, чи не так? - смішливо сказав сніговик.
-Ой, божечки, не хочу щоб мене з'їли. - сніговик засміявся у відповідь і так вони з нею помалу подружилися.
Кожного дня, вони з сніговиком спостерігали за дітьми, які граються, як з них спадають шапки, як вони ліпили сніжки та жбурляли один в одного, та як дітвора так само їла сніг, і сніжинка дуже боялася що і її з'їдять, але сніговик переконував, що вона у безпеці. Вони говорили, сміялися, сніговик багато показував їй та розповідав історії.

І незважаючи на те, що він був зроблений зі снігу і все навкруги було покрито білим покривалом, разом з нею, йому було тепло, вона дарувала відчуття, схожі на доторки сонця і про себе він називав її теплою сніжинкою. 
Коли настала ніч, він розбудив її: 
- Гей, мала, вставай. 
-Що? Мене з'їдять? Ні!
- Тихо-тихо, - сніговик почав заспокоювати її, - Поглянь...
На вулиці стояла морозна, але дуже ясна ніч, місяць світив дуже яскраво, кидаючи своє світло на сніг від чого здавалося, що це не сніг, а дорогоцінне каміння.
На небі зірки тулилися так тісно, що здавалося, вони всі зібралися подивитися, як місяць майстерно керував своїм світлом, яке кидав на сніг, від чого він переливався різними кольорами.
Сніжинка спочатку захоплено переводила погляд з неба на сніг, а тоді тихо занурюючись в нитки теплої в'язаної шапки, обійняла балабон і шепотом мовила до сніговика:
- Дякую, що показав мені справжню красу, я дуже щаслива, що покривало, на яке я впала, було саме червоним, а не білим.
Сніговик ніжно усміхнувся, але нічого не сказав.
Сніг ще сильніше виблискував від місячного світла, сніжинка все міцніше притискалася до червоного балабону, захоплено спостерігаючи за дивом, яке вона б ніколи не змогла побачити, якби знаходилася на білому покривалі.

А що зорі..., а зорі і собі все купчилися на небі, щоб подивитися, як же гарно переливається сніг.