Прощення

Він дивився на те, як маленька дівчинка легко й безтурботно стрибає по калюжам, що залишилися після нічного дощу. Дитина була замурзана та погано одягнута, як для пізньої осені, в її тоненькій курточці просвічувались дірки. Та не зважаючи на все це – вона посміхалася, зупинялася біля чергової калюжі та корчила самій собі гримаси.

Він посміхнувся, але якось не радісно. Раптом, чоловік почув характерний виск гальмуючої машини. Він, не роздумуючи, кинувся до малої, що не встигала відскочити від коліс. Дощ та заморозки зробили своє діло - з'явився льодок, тому ситуація була дійсно небезпечна. Машина заїхала на тротуар, налякавши перехожих, що крокували повз цього місця.

Він почув, як його серце стукало у грудній клітині, наче хотіло вилетіти на свободу. Страшно. Дуже страшно. Він обіймав незнайому дитину, а його руки тремтіли, наче від холоду. Але цей чоловік знав, що зовсім не від нього.

Він не побачив, як з його пальто випала фотокартка. Та сама, яку він завжди носив із собою, куди би не йшов. Дівчинка подивилася на сумного чоловіка, в очах якого вона побачила біль. Своєю маленькою долонькою вона погладила його по щоці, а потім – підняла фото, до якого приклеївся осінній листок, що вже встиг намочити зображення.

- Це, мабуть твоє? – протягнула вона своєму рятівнику і серйозно подивилася на нього.

- Так, - відповів чоловік. Голос його тремтів, а по щоці поткла сльоза. Він згадав усе. Кожну деталь і кожну мить.

Він пам'ятав, як три роки тому він йшов так зі своєю донькою, тримаючи її теплу долоньку у своїй руці. Раптом, мала вирвалася, і кудись побігла. Вона кричала про те, що бачить маму, але цього не могла бути – адже та померла…

Він не побіг – батько полетів за донькою, але не встиг. Той самий жагливий звук гальмуючої машини. Та водій не встиг зорієнтуватися. Доньці часто здавалося, що вона бачить маму, адже не вірила, що її могло не стати…

- Де твої батьки, дитя? – запитав чоловік це замурзане дівчисько.

- В мене немає батьків, - спокійно відповіла та.

Він не стримався і міцно обійняв чужу маленьку дівчинку. А вона обійняла його. Дві одинокі душі стояли холодним осіннім вечором посеред вулиці. Дівчинка взяла невтішного батька за руку и вони пішли. Куди вони покрокували? Цього сказати неможливо, адже їм обом нікуди було повертатися.

Я знайшла старі фотографії,
Та не знаю, звідки вони?
Мабуть, це складові біографії,
Із сімейної глибини...

Зберігати я буду їх вічно,
Щоб дізнатися згодом про них,
Може, трапилось щось трагічне,
Може, хтось несподівано зник?

Старі речі в собі зберігають,
Щось таке, що не знає ніхто,
Їх завжди десь, повсюду шукають,
Навіть тут, у кишенях пальто.