Я вірю… напевно

«Цей день повинен бути чудовим. Я відчуваю – щось трапиться. Обов'язково гарне!» - з такими заспокійливими думками Марина йшла додому, мріючи тільки про одне – вдачу.

Тому вона посміхалася, йдучи назустріч сонцю, і забуваючи про все погане і сумне. Дівчина зайшла в квартиру, і не роздягаючись, прямо у взутті, побігла у кімнату. Там стояв він – вічний товариш, який зберігав усі Маринчині бажання, думки та мрії. Комп'ютер блимнув, буцімто почувши її ще з коридору, і дівчина клацнула мишкою заводячи розумну машину.

Ще трошки. В неї повинно все вийти. Так, і ніяк інакше. Останній клік. Списки…

-Ні-ні-ні! Такого не можу бути! Знову?! – у розпачі кричала Марина, витираючи злі сльози, що текли безперервними ріками по її щокам.

Вона вимкнула агрегат. Ще один промах. Черговий конкурс закінчився, оформленим списком, в якому її не зазначено. Неможливо. Безліч-безліч-безліч… неможливо порахувати – скільки їх було, та все даремно.

-Напевно, це дійсно не моє – писати!

Марина розірвала папірчик, на якому був написаний її власний вірш, і викинула його у вікно, спостерігаючи, як малі шматочки осідають на сірому асфальті.

-Недарма тато говорив, що письменництво – не діло, а хтозна-що, - сумно промовила дівчина, продовжуючи розмовляти сама з собою.

Так, її можна було зрозуміти. Марина постійно писала. Могла прокинутися о третій годині ночі – і занотувати щось надто важливе. Письменництво було більше за життя, а комп'ютер – за ліпшого друга. Дівчину ніхто не розумів, але думки, викладені на папері, чи надруковані заспокоювали. Марина розуміла, що не може собі позволити надрукуватися самостійно – грошей не було, а піти і переконувати видавництво самотужки вона боялася.

Тому дівчина вирішила брати участь в усіх літературних конкурсах, які вона знайде. Та все виявилася марним. Нічого не вдавалось. Це було останньою краплею. Все скінчилось.

Так гадала Марина, яка вже ні до чого не прагнула. І дуже даремно. Та доля – веселе дівчисько. Вона може повернутися будь-якою стороною до нас. Найцікавіше, що біла полоса може наступити несподівано і не за допомогою твоїх рішень чи прагнень.

Так вийшло і з Мариною. Коли вона вщент розгромила свою мрію зв'язати життя з письменництвом – життя підкинуло їй цукерочку. Дівчина побачила свій вірш, той, який вона викинула у вікно, на рекламі, у магазина хендмейду.

Вона не повірила своїм очам і підійшла ближче. Ні – точно, помилки бути не може! Та її підпис, який вона спеціально вимальовувала місяцями, мріючи про велике майбутнє письменниці…

Марина зайшла до магазину – над головою пролунав дзвоник. За прилавком сиділа приємна дівчина, що самозабутньо щось малювала:

-Добрий день! – весело сказала вона, піднімаючи очі на Марину.

- Привіт, скажи, будь ласка, а той вірш, що надрукований на рекламі магазину… - почала Марин, але художниця її перебила.

- О, це дуже цікава історія, сідай, розповім. Знаєш, я завжди ходила займатися чимось своїм і ні від кого не залежати. І при цьому я любила займатися тим, що мені по душі: насамперед хендмейдом. Одного дня, я проходила повз багатоповерховий будинок, і несподівано, на мене посипалися маленькі папірці. Я почала їх збирати і побачила, що на них щось написано. Прийшовши додому – склеїла весь папірець. І побачила неймовірний вірш, який дуже сподобався. В цей час я гадала щодо візитної картки мого магазинчику хендмейду. І це мене привело до думки, тепер – роблю скрап-листівки, і кожному покупцю – дарую папірець з віршиком. Люди посміхаються, а я тепер щаслива.

Марина мовчала, бо була дуже здивована цією історією, та вона й не знала, що відповісти на усе це.

-Я Настя, до речі, а тебе як звуть? – весело запитала дівчина.

- Марина.

- Ти єдина, хто запитав мене про цей вірш, тому я і розповіла, всі радіють, але ніхто не цікавився. І підпис під віршом – Марина, може ти і є вона? – Настя уважно подивилася на дівчину.

Марина почервоніла:

-Так, це я, просто…

- Усе розповіси мені за чашкою смачної кави, гаразд? – посміхнулася Анастасія.

- Добре.

Коли молода художниця – любителька хендмейду вислухала Марину, то сказала їй:

-Хочу запропонувати тобі писати вірші для кожного покупця, зможеш цим заробляти, а потім, коли наш магазинчик розшириться, стане більш популярним і розрекламованим – тебе побачать, я обіцяю! – жваво промовила Настя.

Марина не могла повірити ні своїм очам, ні вухам:

-Ти справді це пропонуєш, реально?

- Так-так, дорогенька, можеш починати, - засміялася Анастасія, ми ще станемо найліпшими подружками, а я – конкурентом твоєму комп'ютеру!