Друзі.

На вулиці холодно. Туман додає вологості. Розумію, що ніс зараз відвалиться. Роблю підсумок: настала осінь. Прийшла така собі дівчина, принесла із собою страшну меланхолію та абсолютну незрозумілість життя.

Кожного ранку ти не розумієш, для чого взагалі прокинувся. Тяжкий період.

Вдягаю затишне пальто. Це вже щось. Почуваю себе тепліше, адже топити ще не почали, тому в квартирі майже так само холодно, як і на вулиці. Вихожу. Коло під'їзду на мене чекає калюжа, в яку я безумовно вступаю. Ну звісно. Як без цього? Вулиці майже безлюдні. Чи то я не бачу через туман?))

До метро йти п'ятнадцать хвилин, тому одразу дістаю навушники, аби включити якусь осінню атмосферну пісеньку. Зараз погано слухається рок. Він не для осені. Не знаю чому. Не йде мені, і все тут.

Тем Гренхілл, Побачення, Pianoboy, чи нещодавно пізнана мною Республика Поліна.

Розглядаю майже голі дерева, яка скидують своє останнє листя, що пролітає повз мене. Яка б не була ця дівчина-осень - вона красуня. Ніяк неможливо це заперечити. Різнобарвна.

За своїми думками, не помічаю, що вже дібралася до метро. О, дуже добре, зараз мені стане тепліше. Адже я так зімріялася, що вже не можу зрозуміти - це в мене змерзли руки чи ніс дійсно схожий на невеличкий шматочок льоду?

Зайшла. Хуух. Тепло. Нііі....жарко! Це просто неможливо! Незрозуміла погода. Щоб це Gismetio чорт забрав! А, годі, самі розберемося, адже практику археологічну пройшли, ще й не один раз...з лопатами працювати вміємо...

Скільки думок в моїй голові...дивно, мозок ще повинен спати...а...зрозуміла: мозок спав, коли я вдягала гольф, адже якось він неправильно сидить. Оо, ну звісно, шиворіт-навиворіт вдягла і пішла собі...

Ох. У вагон неможливо запхатися. Думала, що не влізу. Ха. Іще три рази. Двері вже закриваються, а три молоді парубки встигають проскочити, майже не збив мені з ніг. Та що я переживаю? Все рівно падати нікуди.

Зупинка. Мене виносить разом із хвилею людей. Неможливо протистояти натовпу. Краще вийти, а потім знову зайти.

Боже мій. Вибралася. Проходжу через турнікети, поступово прямуючи до виходу.

На обличчі з'являється посмішка. Зараз побачу рідну альма-матер, а ще таких любих моєму сердцю людей.

Ніяка осінь не завадить мені. Здається серце з кожною гарною людинкою збільшується у розмірах.

Ось я вже на вулиці. Мене помічають, посміхаються. Сонечки. Одразу серце затопило приємне відчуття теплоти.

Кожного обіймаю по черзі. Ми постоїмо тут п'ять хвилин і порозбігаємося по різних аудиторіях, що через півтори години знову зустрітися на десять хвилин.

На великій перерві хтось побіжить за булочками, а я дістану термос з чаєм. Півгодини пролетять швидко. День також. І ось ми вже розбіглися.

Я знову заходжу у вагон. Нове повідомлення. Телеграм повідомляє, що мені написало декілька наших сонечок. Хтось прислав фотографію туману, хтось рекомендує подивитися цікавий фільм, з кимось у нас така любов, що запитати один одного як справи по три рази на день - це вже звичка. І знову на моєму обличчі розквітає посмішка. У мене. Є. Друзі.