"Казка біля каміну"

- Матусю, я хочу, щоб ти мені щось розповіла! - вигукнув маленький хлопчик Данилко, сидячі на колінах у вже немолодої, але дуже привабливої жінки, що з любов'ю дивилася на своє дитя.

- Гаразд, мій солоденький бешкетнику, буде тобі казочка,- відповіла Ірена. - Колись жила собі маленька дівчинка-сирітка, яка не мала нікого, хто міг би з нею поговорити чи допомогти у скрутному становищі. Вона ні з ким не дружила, бо не могла зрозуміти: чому всі діти граються в іграшки, сміються, бавляться один з одним? Адже світ такий жорстокий... Ні в кого з них немає ні тата, ані мами... Дівчинка була дуже серйозною, не дивлячись на свій вік. Вона любила природу, тому могла годинами дивитися у вікно, запам'ятовуючи кожний листочок, кожну пелюсточку...

- Мамо, а чому вона була така серйозна та самотня? - запитав Данилко.

- Мабуть, дівчинка була мудрішою за всіх дітей у сирітському будинку, бо єдина розуміла, що ніколи не побачить свою сім'ю, - відповіла мама.

- Як добре, що ти у мене є, матусю, - посміхнувся хлопчик, виблискуючи своєю беззубою посмішкою.

- Звісно, синочку, - в очах у Ірени стояли сльози, - я розповім тобі, що було далі. Ця історія тепла, немов какао, що п'єш ти кожного ранку. Ти теж це коли-небудь зрозумієш… - матуся позіхнула, і поцілувала Данила в лобик, - Одного разу, маленька дівчинка вийшла на подвір'я, де діткам дозволяли гуляти в певний час. Вона, як завжди, роздивлялася навколо. Дівчинці дуже подобався нічний ліхтарик, який освітлював подвір'я, коли скрізь було темно. Вона все дивилася і дивилася на нього, поки раптом... - Ірена припинила розповідати казку, дивлячись на своє дитя.

- Що там трапилось? - Данилко подивився на матусю, яка бачила в його очах надію на продовження. - Що далі трапилось?

- Я перевіряю, чи не спиш ти? - посміхнулась Ірена. - Ліхтарик почав мерехтіти. А зацікавленій малій знадобилось підійти до цього магічного освітлювача. Так як він був невеликий, дівчинка легко могла заглянути всередину. Для початку, вона доторкнулась до ліхтаря, який ще був гарячий, і зойкнула. Та раптом, це чудо нічного освітлення відкрило свою таємницю, показавши дівчинці те, що не показувало нікому. Маленька змогла, все ж таки, доторкнутися до ліхтаря - його крихітна стулка відкрилася, явивши на світ якийсь пакунок.

Цей подарунок долі виявився книгою, що повідала дівчинці багато цікавих казок та історій, які допомогли їй повірити в чудо.

Мала назвала цей ліхтарик чарівним, бо він приносив їй багато таких пакунків протягом декількох літ.

А мала підростала. Пройшло багато часу, а вона все залишалася такою серйозною, продуманою дівчиною, яка, все ж-таки, вірила в чудеса.

Одного разу, до сирітського будинку прийшов чоловік, який дуже був схожий на чарівника: високий капелюх-циліндр, якась блискуча мантія, добра посмішка. Так і виявилося – адже чудо відбулося. Він забрав дівчинку до себе, виховавши її, як власну доньку.

Хоча дівчинка й виросла, але вірити не перестала. Тепер, разом з батьком-чарівником, вона ходила й ховала у чарівний ліхтарик книги, які потім читали інші дітки, - закінчила Ірена. - Ось і все, моя малеча, пора спати.

- Але матусю, я хочу ще казку! - вигукнув Данилко.

- Не сьогодні, рідненький, не сьогодні, давай, залазь у ліжко. На добраніч, - промовила матуся, вкладаючи сина спати.

А потім, Ірина підійшла до каміну і прошепотіла, дивлячись на фотографію, що стояла на поличці зверху:

- Як мені не вистачає тебе, татусю...