Лавочка біля дуба, або Осіння пісня

Тоня вже звикла до цієї старенької. Вона з’являлася лише раз на рік, тому заклопотана родинними справами й роботою жінка не одразу помітила, що незнайомка в поважних літах приходить щороку в один і той самий день – дев’ятнадцятого жовтня, всідається на лавочку під старезним дубом і, на диво всім перехожим та зівакам з вікон будинку навпроти, співає.

Іноді дуже хотілося вийти й запитати, навіщо вона це робить. Та чомусь завжди Тоня відкидала подібні ідеї. Бо ж хто ж її знає, деякі мешканці будинку взагалі поговорюють, що та старенька якась несповна розуму.

Та цього року все склалося інакше.

То була субота. Чоловік займався ремонтом автомобіля, що гарантувало його відсутність на найближчі кілька годин, а син поїхав до друга з ночівлею. Останній надзвичайно переконливо клявся, що вони будуть робити домашнє завдання. Залишившись на одинці, жінка вирішила згаяти вільний час за книгою, тому запаслася повним заварником чаю і вмостилася на дивані, накривши ноги пледом.

Осіннє, але ще на диво тепле повітря тихесенько прокрадалося крізь прочинене вікно, колихаючи на своєму шляху барвисті вітки дерев. Сонце то визирало з-за хмари, то ховалося за нею, а його промінчики пустотливо стрибали жовтими, коричневими, оранжевими й червоними листочками. Та Тоня не дуже помічала всю ту красу, адже, разом з героями книги перемістилася до літа.

Втім, раптом звук, який несподівано домішався до інших вуличних відголосків виманив жінку зі світу роману. Вона відклала книгу, з долею розчарування примітила, що її чай закінчився, й підійшла до вікна, аби підтвердити свою здогадку.

І дійсно! На вищезгаданій лавочці сиділа все та ж старенька і старанно витягувала слова пісні:

Ніч яка місячна, ясная, зоряна,

Видно, хоч голки збирай,

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупочці тут під калиною,

І над панами я пан!

Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею

Стелеться в полі туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить;

Ген на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить.

Не те, щоб в неї виходило дуже гарно співати. Але в голосі незнайомки відчувалася душа. Душа, яка одночасно і співає, і плаче, і сподівається. Сподівається? Але на що?

Тоня раптом відчула бажання з’ясувати це. Тому на ходу схопивши жакет, вискочила з квартири, поспішаючи добігти до старенької швидше, ніж та доспіває пісню і, посидівши хвилинку, як зазвичай, піде. 

І їй пощастило. Коли жінка наближалася до незнайомки, та затягувала останні рядки:

Тепло — ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, як жар.

А Тоня тим часом відчула себе дурепою. От і що вона зараз скаже? Як запитає? Мабуть, таки ідіотська була ідея. Вона навіть почала потроху задкувати, коли незнайомка зупинила її:

– Мила, чому тікаєш, якщо вже вийшла? – її губи розтягнулися в добродушній посмішці. Здавалося, навіть сірі очі випромінюють тепло і спокій.

– Я… Доброго дня, – Тоня зважилася сісти поруч. – Просто подумала, що не гарно буде відволікати Вас.

– Я зовсім не проти трішки поспілкуватися. Якщо чесно, часом мені цього не вистачає. Та й я бачила твій зацікавлений погляд останні кілька років. Вже не сподівалася, що ти зважишся прийти.

– Та думаю, Вам доводилося бачити дуже багато зацікавлених поглядів, – жінка раптом подумала, що сказала нетактовність та поспішила виправитися: – Тобто я хотіла сказати, що це незвично і…

– Не хвилюйся так. Я не образилася. І добре розумію, як виглядаю збоку. Шостий десяток цього року розміняла, а й досі співаю під вікнами.

Тоня подумала, що виглядає вона принаймні років на п'ятнадцять старшою, але вирішила промовчати, все ще журячи себе за те, що ледь не назвала незнайомку недалекою.

– Як Вас звати?

– Дарина. Хоча він кликав мене Дарусенькою.

– Хто?

– Той, для кого я співаю.

Її погляд припинив фокусуватися на чомусь конкретному, на зморшкуватому обличчі емоції хаотично змінювали одна одну, очі незвично заблистіли. А за кілька хвилин вона почала оповідати свою історію.