Утікачка в білій сукні

– А як ви з  мамою познайомилися?

Нарешті я дочекався цього запитання від нашого тринадцятирічного сина.

Не знаю, чи у всіх так, але я чомусь завжди мріяв розповісти цю історію спершу власним дітям, а згодом – онукам.

***

Я тоді працював в малесенькій кав’яренці. Точніше не в ній, а біля неї. Я був тим самим хлопчиною, який нагороджує перехожих рекламною поліграфією. Ніколи не розумів, навіщо рекламувати заклад, стоячи біля нього... Втім, мені за це платили, тому я сумлінно роздавав листівки, промовляючи стандартний текст сотні разів на день.

Мабуть, не зовсім чесно буде говорити, що саме той день став свідком нашого знайомства. Бо ми бачилися й до того. Десятки разів. Навіть віталися. Так незвично насправді, коли відвідувачі кав’ярні вітаються з бідолахою, який постійно набиває їхні кармани непотрібними рекламними буклетами. Люди зазвичай не помічають таких. Навіть стараються пройти на відстані, аби довжини руки не вистачило, щоб вручити листівку.

Але вона була іншою. Завжди привітно посміхалася, говорила «привіт, дякую» і забирала той нещасний папірець з моїх рук швидше, ніж я встигав проговорити завчений текст. Потім ховала його до своєї сумочки і заходила всередину.

У полі мого зору було аж чотири сміттєві урни, але я жодного разу не помічав, щоб дівчина викидала листівку в одну з них на зворотному шляху. Вона точно не зберігала їх, але за те, що не позбавлялася від них у мене на очах, хотілося розцілувати.

Того дня все було не так.

Вона взяла в мене листівку, але мовчки і – що страшніше, – навіть без тіні посмішки. В мене тоді виникло таке відчуття, ніби сонце раптом не зійшло вранці. Через це я навіть не одразу помітив те, від чого в перехожих і відвідувачів кафе округлилися очі – дівчина була у весільній сукні. Кумедно, чи не так? Відсутність посмішки на її обличчі вразила мене більше, аніж розкішне білосніжне вбрання.

Поки я приходив до тями, вона зайшла в середину. Крізь вікно я міг розгледіти лише її профіль, але й цього було досить, аби зрозуміти, що дівчина плаче, ні, ридає. І тоді я плюнув на все, кинув пачку не розданих листівок в урну біля входу і пішов до неї. Нехай звільняють, але я не можу дозволити їй ось так плакати на самоті.

– Привіт, – я всівся за її столик, не питаючи дозволу.

Дівчина підняла опущену до того голову. Її очі були червоними й опухлими від сліз. Це виглядало не так красиво як у фільмах (здуріти, чому в кіно навіть страждають до чортиків привабливо?!). Якщо чесно, виглядала вона жахливо. Хоча макіяж фактично не постраждав – дорогенька, напевно, штукатурка.

– Привіт, – нарешті вимучила вона.

– Чому ти плачеш?

– Бо сьогодні «трішки» не найкращий день мого життя.

– Наречений покинув?

– Ні.

– Тоді чому ти тут сидиш у весільній сукні?

– Бо це я його покинула.

– Ти втекла з власного весілля?

– Так.

– Чому?

– А ти допитливий, – нарешті на її обличчі промайнули якісь майже веселі нотки.

– Та ні, якщо чесно. Не люблю влазити в чужі особисті справи.

– А зі мною щось пішло не так?

– Просто я винен тобі і зараз намагаюся віддати борг.

– Тобто? Я нічого тобі не позичала.

– Позичала. Доброту, привітність і посмішку.

– А ти чудний, – вона майже посміхнулася.

– Хто б казав. Втікачко, я візьму тобі лате – треба хоч спробувати замаскуватися під звичайних відвідувачів. Хоча я сумнівався, що можливо якось відвернути увагу всіх присутніх, які зиркали на дівчину очима повними цікавості.

– Боюся, це не поможе, – вона змахнула руками, натякаючи на сукню. – Але дякую.

– Яблучний чи малиновий?

– Що?

– Сироп яблучний чи малиновий?

– Як ти… Ти навмання запропонував?

– Ні. Просто помітив, що ти завжди береш лате з одним з цих сиропів.

– Ого! Нічого собі! Тоді яблучний.

– Прошу, – я поставив перед нею стакан з напоєм.

– Я й досі не розумію, як ти примудрився помітити.

– Для цього великого таланту не треба. Звичайна спостережливість. То що, розповіси мені, чому втекла з весілля?

– Не хочу про це. Краще ти мені щось розкажи.