Мандарини для примирення

Пухнасті сніжинки устилали дорогу. Поволі пританцьовуючи, білі пустунки вкладалися тонким килимом під ногами, а деякі з них дарували свої холодні поцілунки обличчям і долоням поспішаючим перехожим. То був перший сніг цієї зими.

Аби не тяжкий вантаж поганих спогадів і геть невеселих думок, то Олеся обов’язково замилувалася б навколишньою красою.

Вона ненавиділа сваритися з ним.  Щоразу її душу роздирала холодна пустка. Тонкі пазурі болю, проростаючи глибоко в серці, душили її зсередини.

За час, що вони були разом, дівчина на скільки прив’язалася до нього, що навіть кілька годин порізно змушували сумувати. Складно пояснити механізми, які породжують любов і раптом роблять людину, яку ти раніше навіть не знав і не бачив, частиною твого життя,  до того ж, на стільки важливою, що вже без неї те життя  втрачає свою яскравість, перетворюється на існування.

Дякуючи двадцять першому століттю, закохані могли підтримувати зв'язок за допомогою телефонних дзвінків та повідомлень, котрі й ставали їхнім порятунком. Втім, сварки позбавляли їх цього привілею.

Особливо болючою була для дівчини ця їхня сварка. Вони вперше посварилися на стільки сильно. І, здається, востаннє. Вона не могла змиритися з тим, що вже не буде ні зустрічей, ні поцілунків… нічого не буде…

Із невеселих думок Олесю «виштовхнув» хлопчик років чотирьох-п’яти. Дитина сміялася, бігаючи вулицею, і намагалася спіймати пухнастого чорношерстого котика. В юних карих оченятах було скільки тепла і дитячої щирості, що ними не можна було не замилуватися. Шкода, що більшість, дорослішаючи, втрачає цей особливий блиск. Переживаючи все більше й більше болю, розчарувань через свою відкритість, ми вчимося приховувати себе справжніх під живими масками.

Та дівчину стривожила одна деталь – такий маленький хлопчик був геть сам посеред вулиці. Не схоже було, що він загубився. Невже батьки відпустили його гуляти на одинці? Олеся завагалася. Можливо, варто запитати у дитини, чи є неподалік хтось із дорослих…

Втім вирішити Олеся так і не встигла – дитина, що ще секунду тому сміялася, раптом впала і почала плакати, тримаючись своїми маленькими ручками за ніжку. Дівчина, не вагаючись ні секунди підбігла до хлопчика.

– Сильно забився?

– Н-ні.

– Давай я допоможу тобі підвестися.

– Не треба. Мені мама не дозволяє спілкуватися з незнайомими людьми. Вона буде сваритися, якщо дізнається.

– То можна ж познайомитися, – відповіла дівчина, подумуючи, що краще б та мама не лишала дитину саму. –  Я – Олеся. А тебе як звати?

– Богдан. Але всі дорослі називають мене Богдасиком.

– Що ж, Богдане, якого називають Богдасиком, от ми й познайомилися. Тепер ти дозволиш мені допомогти тобі?

– Так, мабуть, тепер можна, – хлопчик посміхнувся, демонструючи милі ямочки на щоках.

Олеся допомогла дитині підвестися. Богдан перестав посміхатися, адже про себе нагадала забита ніжка.

– Боляче?

– Так.

– Шкода, що я не можу тобі допомогти. Хоча, - дівчина почала щось шукати у своїй сумці.

– Що ти шукаєш?

– Ти любиш мандарини? – Олеся згадала, що заходила в магазин ще вранці.

– Дуже люблю! А що?

– Якщо я пригощу тебе ними, ти не будеш так сильно засмучуватися через ніжку? – і дівчина простягнула хлопчику пакетик де було трохи більше ніж півкілограма мандаринів.

– Так багато… Можеш дати мені один?

– Ні, бери всі. А я собі ще куплю.

– Справді можна?

– Так, звісно, бери.

– Дякую, – хлопчик радісно заплескав у долоні.

– А де твоя матуся?

– Я… - Хлопчик дещо знітився. – Я втік від неї.

– Як це? Чому?

– Вона не дозволила мені піти гуляти з Надійкою.

– Але чому вона не дозволила?

– Я не знаю. Може через те, що мама вчора посварилася з Надійчиною мамою.

– О, це може бути. А ви з Надійкою друзі?

– Найкращі. Хоча нам часто забороняють спілкуватися, бо наші мами постійно сваряться. Тому я вирішив втекти.

– Давно ти втік?

– Ні. Я дорогою зустрів котика. Хотів його спіймати для Надійки.

– Але ж то не твій котик. Не можна ловити чужих тваринок.

– Я хотів лише показати його Надійці. А тоді б ми його відпустили.