Той, хто живе під ліжком

У дитинстві Яна Ткачук мала одне непорушне правило: ніколи не звішувати ногу з ліжка після того, як у кімнаті вимкнули світло.
Бо він схопить.
Хто саме — пояснити дорослим було складно. Мама казала, що під ліжком лише пил, тато одного разу навіть урочисто посвітив туди ліхтариком і продемонстрував абсолютно порожній простір.
Але Яна знала краще.
Там жив Крімст.
Вона не знала, звідки їй відоме його ім’я. Можливо, він сам назвався. А може, одного разу вона просто почула це слово серед ночі — тихе, шурхотливе, наче хтось вимовив його зовсім поруч.
Крімст ніколи не показувався повністю. То блиснуть у темряві очі, то з-під ліжка висунеться рука з довгими пальцями, то серед ночі щось зашкребеться об підлогу.

А інколи він розважався.
Скидав капці.
Перекочував м’ячик з одного кінця кімнати в інший.
Шурхотів пакетом.
Одного разу навіть стягнув із Яни ковдру.
Після цього восьмирічна Яна перебралася спати до батьків і категорично відмовилася повертатися.
— Там монстр!
— Яночко, монстрів не існує.
Існували.
Просто дорослі їх чомусь не бачили.
Минуло шістнадцять років.
У двадцять чотири Яна вже не боялася темряви. Навпаки, після робочого дня в кімнаті страху тиша власної квартири здавалася майже розкішшю.

Щодня вона спостерігала, як дорослі чоловіки верещать від актора з бензопилою без ланцюга, дівчата ховаються за друзями від пластикового скелета, а особливо сміливі відвідувачі на вході заявляють:
— Та мене взагалі нічим не налякати!
Саме вони зазвичай кричали найголосніше.
Цього вечора Яна повернулася додому близько десятої. Скинула туфлі, поставила сумку на стілець і пішла на кухню.
Вечеряти не хотілося.
Хотілося чаю, ковдри й щоб наступні дев’ять годин ніхто не вимовляв фразу: «А можна повернути гроші? Ми передумали заходити».
За кілька хвилин Яна вже сиділа на ліжку з чашкою в руках і гортала телефон.
І раптом почула:
Шурх.

Вона завмерла.
Звук долинув знизу.
Яна опустила телефон.
— Миша?
У багатоповерхівці це було б неприємно, але цілком можливо.
Шурх. Шурх.
Тепер уже точно з-під ліжка.
Яна поставила чашку на тумбочку.
— Якщо ти миша, одразу попереджаю: оренду навпіл не ділимо.
Тиша.
Вона нахилилася.
Темрява під ліжком була густою. Яна ввімкнула ліхтарик на телефоні.
Нічого.

— Примарилося.
Вона випросталася.
І тієї ж миті щось схопило її за щиколотку.
Яна скрикнула й різко відсмикнула ногу.
З-під ліжка долинув низький задоволений сміх.
Серце шалено калатало.
На кілька секунд Яна знову стала тією восьмирічною дівчинкою, яка ховалася під ковдрою й боялася навіть поворухнутися.
А потім із темряви з’явилися два знайомі очі.
Яна перестала дихати.
Ні.
Цього не може бути.
З-під ліжка повільно висунулася рука з довгими пальцями.

Потім друга.
І нарешті з темряви показалося обличчя.
Те саме.
Тільки тепер Яна дивилася на нього не з висоти дитячого страху.
Монстр широко посміхнувся.
— Скучила?
Яна мовчала.
Крімст явно насолоджувався моментом.
— Яночко… — протягнув він. — А ти виросла.
Вона дивилася на нього ще кілька секунд.
А тоді страх почав поступатися місцем зовсім іншому почуттю.
Шістнадцять років.
Шістнадцять років вона була переконана, що вигадала його.
Що дитячий мозок перетворював звичайні нічні звуки на чудовисько.
А цей нахаба весь цей час справді існував.
— Крімст?
Посмішка монстра зникла.
— Ти пам’ятаєш моє ім’я?
— Пам’ятаю.
Він явно очікував іншої реакції.
— І… тобі не страшно?
Яна подивилася на руку, яка досі стирчала з-під ліжка.
Потім — на власну щиколотку.
А тоді дуже повільно усміхнулася.
Крімст насторожився.
— Чого ти так дивишся?

— Думаю.
— Про що?
Яна підвелася.
— Про те, скільки ночей через тебе я в дитинстві не спала.
Монстр моргнув.
— Це моя робота.
— Ага.
— Я монстр під ліжком. Я маю лякати.
— Звісно.
Яна рушила до дверей.
Крімст трохи розслабився.
— Куди ти?

— Зараз повернуся.
— Яно?
Вона вийшла.
Крімст вибрався з-під ліжка й сів на підлозі.
Щось було не так.
Зовсім не так.
За хвилину Яна повернулася.
У руці вона тримала невелику пляшечку.
Крімст придивився.
— Що це?
Яна відкрутила кришечку.
Монстр відсунувся.
— Яно… що це?
— Свята вода.
Крімст миттєво притиснувся спиною до ліжка.

— Навіщо вона тобі вдома?!
— Була.
— Закрий!
Яна зробила крок до нього.
Крімст виставив перед собою руки.
— Стій! Давай поговоримо!
— У дитинстві ти зі мною не дуже хотів розмовляти.
— Тобі було вісім!
— Саме так.
— Я виконував свою роботу!
Яна присіла навпочіпки перед ним.
— Крімсте.
— Що?
Вона мило всміхнулася.

— Тепер твоя черга боятися.
Монстр уперше за дуже довге життя подумав, що, можливо, цього разу він вибрав не те ліжко.