Розділ 3. Правда, викладена настільки чесно, наскільки дозволяє посадова інструкція

— Перш ніж я почну, — мовив Олег Гаврилович, зачиняючи шафу з приладовою панеллю так само буденно, як зачиняють холодильник, — мушу попередити: усе, що я розповім — правда. Але не вся правда. Певні речі я не маю права розкривати навіть вам. Не тому, що не довіряю. А тому, що деякі знання — це як забагато квашеної капусти: організм не встигає перетравити, і стає тільки гірше.

Ярина мовчки кивнула, подумки вирішивши, що ця людина — або найкращий брехун, якого вона зустрічала за одинадцять років кар'єри, або зараз почнеться найбільше інтерв'ю в її житті.

— Три тисячі шістсот років тому, — почав Олег Гаврилович, сідаючи назад у крісло й беручи чашку з чаєм так спокійно, наче переказував статут овочевої бази, — на цю планету прибула місія. Не завоювання. Не викрадення. Допомога. Ваш вид на той момент був… перспективним, але недисциплінованим. Багато потенціалу, дуже мало терпіння одне до одного. Управлінню Розвитку Секторів це здалося вартим інвестицій.

— Управлінню Розвитку Секторів, — повторила Ярина, намагаючись говорити тоном професійного скептика, хоча відчувала, як цей тон дається їй дедалі важче. — Це щось на кшталт ООН, тільки в космосі?

— Ближче до профспілки з дуже поганим фінансуванням, якщо чесно. — Олег Гаврилович дозволив собі коротку усмішку. — Місію розраховували на тисячу років максимум. Дати вогонь, колесо, кілька базових етичних принципів — не вбивати сусіда, не спалювати бібліотеки, час від часу пробувати домовлятися словами замість дрючків. Прості речі.

— І що пішло не так?

— Усе пішло не так, — мовив він із теплотою, у якій, попри все, вчувалася справжня прив'язаність. — Тисяча років минула, а людство ледь розібралося з колесом і почало сваритися через те, чий бог правильніший. Управління продовжило фінансування ще на тисячу років. Потім ще. У якийсь момент бюджет скоротили на дев'яносто відсотків, більшість кураторів відкликали на інші, перспективніші проєкти, а мене… — він розвів руками, — залишили тут. Наглядати за підсектором. Одного.

— Одного на що? На всю Східну Європу?

— На всю Східну Європу, — підтвердив він буденно, як людина, яка озвучує розмір комунальних боргів.

Ярина відклала блокнот, у якому все одно вже давно перестала записувати — рука не встигала, та й, чесно кажучи, вона не була впевнена, що зможе прочитати власний почерк після цього дня.

— Добре. Припустимо, я вам вірю, — мовила вона. — Тоді поясніть мені зникнення худоби. Дивні вогні. 1987 рік. Тут, над вашою базою.

— Це, — Олег Гаврилович зітхнув, і в цьому зітханні прозвучало сорок років накопиченого адміністративного роздратування, — була не моя провина, а провина мого попередника. Транспортний модуль третього класу, застарілий, на технічному обслуговуванні щонайменше двісті років. Він мав здійснити плановий забір біологічних зразків — суто наукових, повірте, нічого зловісного, кілька корів для генетичного моніторингу екосистеми. Але модуль вийшов з ладу над самою базою, довелося терміново евакуювати систему, а маскувальне поле відпрацювало із запізненням. Люди побачили світло. Комісія написала про електромережу. Я щойно обійняв посаду й отримав перше в житті офіційне попередження за «недостатній контроль над видимістю операцій».

— Ви серйозно розповідаєте мені, що прибульці викрадали корів для наукових досліджень, і це офіційна версія?

— Це чесна версія, — уточнив він. — Офіційна версія — електромережа. Ви ж самі відчуваєте різницю.

Ярина мимоволі усміхнулася — уперше за розмову.

— А масони? Рептилоїди? Ви тут теж якось причетні?

Олег Гаврилович на мить завагався — і саме це вагання, на відміну від усього іншого, здалося Ярині найщирішим моментом розмови.

— Це вже, — сказав він тихіше, — трохи складніша тема. І, чесно кажучи, тема, через яку в мене зараз проблеми серйозніші, ніж кілька зниклих корів тридцять сім років тому.

— Які саме проблеми?

Він подивився на неї довгим, оцінювальним поглядом — так дивиться людина, яка вирішує, чи варто довіряти комусь щось, від чого потім не зможе відмовитися.

— Пані Ярино, — мовив він нарешті, — я розповів вам більше, ніж мав право за посадовою інструкцією третього рівня секретності. Роблю це не тому, що ви мене якось переконали чи присоромили. А тому, що завтра о дев'ятій ранку я маю відеозв'язок із Центральним Управлінням, де вирішуватиметься доля цілої планети — вашої планети. І я, чесно кажучи, уперше за три з половиною тисячі років не знаю, як їх переконати не закривати цей проєкт.

У кабінеті на мить стало дуже тихо — так тихо, що Ярина почула, як десь за стіною, глибоко під картопляним складом, щось гуркотнуло, наче далекий ліфт, який іде на глибину сорок два метри.

— І ви думаєте, — повільно мовила вона, — що я можу якось допомогти?

— Я думаю, — відповів Олег Гаврилович, — що я не мав наміру нікому цього казати. Але раз уже почав — можливо, мені вперше за дуже довгий час знадобиться свідок. Людина, а не звіт.