Розділ 1. Понеділок як завжди

Якщо вам колись скажуть, що безсмертя — це подарунок, не вірте. Безсмертя — це просто нескінченна кількість понеділків, і жоден із них не стає легшим.

Куратор Тридцять Сьомого Сектора Розвитку (для землян — просто Олег Гаврилович Зеленко, начальник відділу постачання на овочевій базі в Тростянці) сидів у своєму кабінеті. Точніше, у тому, що земляни вважали кабінетом начальника бази, а насправді було маскувальною оболонкою над командним модулем, вкопаним на глибину сорок два метри під картопляним складом. Він дивився на звіт, який псував йому настрій уже третій день поспіль.

«Показник довіри до Куратора: 12%. Показник довіри до альтернативних наративів (рептилоїдна теорія, масонська теорія, теорія плоскої Землі): 34%. Динаміка: негативна для нас, стабільно позитивна для рептилоїдів».

Олег Гаврилович давно перестав подумки називати себе справжнім ім'ям (адже на Землі воно вимагало б від слухача володіння дванадцятитональною гортанною мовою та терпіння приблизно на сорок хвилин). Він відсунув звіт і подивився у вікно на сірий листопадовий двір, де двірник Микола згрібав листя й насвистував щось із Поплавського.

Місія називалася просто: «Допомога». Три тисячі шістсот років тому, коли Земля була планетою з дуже перспективним, але вкрай недисциплінованим видом розумних істот, Управління Розвитку Секторів вирішило, що людству варто підсобити. Трошки. Дати вогонь, дати колесо, дати уявлення про те, що сусіда вбивати не варто. Класична програма патронажу третього рівня складності.

Проблема була в тому, що патронаж передбачав чіткий термін завершення — п'ятсот років, максимум тисячу. Але людство виявилося видом, який чудово вчиться, проте геть не вміє закривати проєкти. Через це місія тягнулася вже майже чотири тисячоліття, бюджет давно вичерпано, штат скорочено на дев'яносто відсотків, а Олег Гаврилович лишився чи не єдиним куратором на весь Східноєвропейський підсектор. Тобто, якщо казати прямо, саме на нього лягла відповідальність за те, щоб дванадцять мільйонів квадратних кілометрів розумних істот не знищили самі себе, поки центральне управління десь у сузір'ї Ліри вирішувало, чи варто взагалі продовжувати фінансування.

На столі завібрував пристрій, який мав вигляд звичайного старого кнопкового телефона Panasonic із дев'яностих. Олег Гаврилович зітхнув і зняв слухавку: — Зеленко на зв'язку.

— Олеже Гавриловичу! — голос молодшого агента Пилипенка (справжнє ім'я — щось на позначення частоти, яку земний слух не сприймає) бринів занепокоєнням. — У нас проблема з Ложею.

— Яка саме Ложа? У мене їх три в оперативному підпорядкуванні.

— Київська. Вони знову провели засідання без узгодження протоколу маскування, і тепер один із фотографів «Бабеля» має знімки будівлі, де воно проходило. З масонськими символами на стінах. Крупним планом.

Олег Гаврилович притиснув пальці до того місця, де в людини мала б бути скроня.

Масонська Ложа — точніше, Регіональна Комісія з Бюрократичного Супроводу Розвитку, підрозділ 14-Б — була структурою, яку сама Земля винайшла собі на голову. Управління Розвитку свого часу найняло кількох місцевих — розумних, амбітних і охочих до таємних клубів, — щоб ті допомагали з логістикою: розподіляли ресурси, стежили за технологічним прогресом, вели протоколи зустрічей із куратором. З часом ці люди й самі почали вірити, що керують світом. Хоча насправді їхньою найважливішою функцією було вчасно замовляти канапки на щорічну конференцію та підписувати акти прийому-передачі золота, яке насправді нікуди особливо не рухалося.

— Скажи їм, — промовив Олег Гаврилович, — що це просто фотосесія для журналу про інтер'єри. Ретростиль. Хтось знімає лофт.

— Вони питають, чи можна цього разу застосувати… важчі методи переконання.

— Ні. Категорично ні. Останнього разу, коли ми «переконали важче», з'явилася ціла субкультура, яка стверджує, що ми стираємо людям пам'ять чипами в зубних пломбах. Ми ж просимо дуже мало — трохи скепсису, трохи «ой, та це просто збіг». Скепсис — наш найкращий друг, Пилипенку. Бережи скепсис.

— А що з рептилоїдним відділом?

Оце вже було по-справжньому болюче питання. Олег Гаврилович знову опустився в крісло.

Рептилоїдний відділ (офіційно: Група Біологічного Моніторингу) був, по суті, невдалим експериментом попередньої команди кураторів. Ті вирішили, що для кращого контролю варто вивести гібридну форму, здатну непомітно працювати серед людей на найвищих рівнях влади. План провалився з трьох причин: по-перше, гібриди виявилися нездатними втримувати маскування довше ніж сорок хвилин під стресом; по-друге, вони мали неконтрольовану пристрасть до сирої курки; по-третє — і це найголовніше — один із них під час прямого ефіру на національному телебаченні заґавився й на секунду показав справжні зіниці. Відео розлетілося інтернетом за одну ніч, і відтоді половина конспірологічної спільноти планети присвятила себе доведенню того, що світові лідери — ящірки.

Найгірше те, що вони частково мали рацію. Просто не в тому масштабі, в якому уявляли.

— Рептилоїдний відділ, — сказав Пилипенко тихіше, — просить дозволу вийти на новий контакт. Кажуть, що готові взяти під контроль ще одного депутата.

— Скажи їм, — Олег Гаврилович потер очі, — що ми п'ятсот років намагаємося їх закрити, а не розширити. Хай сидять тихо й їдять свою курку десь там, де немає камер.

Він поклав слухавку і на мить дозволив собі те, чого куратору робити не рекомендувалося: втому. Справжню, важку втому істоти, яка бачила, як будувалися й падали цивілізації, і яка щиро, попри все роздратування, не хотіла, щоб упала саме ця.

Саме тоді на його столі, поряд зі звітом про рівень довіри, засвітився ще один індикатор — маленький, непомітний, захований у вигляді значка охоронної фірми на брелоку для ключів.

Виявлено активність третього рівня. Об'єкт: Ярина Доскич, незалежна журналістка. Локація: архів обласної газети, 1987 рік, підшивка «Вісник хлібороба». Ключові слова запиту: «база», «Тростянець», «зникнення худоби».