Розділ 8

Подвір’я моргу було майже безлюдним. Місцями проглядались залишки старого асфальту, утворюючи невеличкі темні острівки серед глиняно-піщаної поверхні. У калюжах після вчорашнього дощу відбивалося тьмяне небо. На вході до старої, давно не ремонтованої двоповерхової будівлі виднілися низенькі сходи, що з роками перетворилися на покришені бетонно-каменисті виступи. Старі дерев’яні двері зі стертою фарбою й обшарпаними ручками були напіввідчинені, ніби на когось чекали.

Щойно Ліка ступила всередину, по спині пробіг холодок. Повітря було важким, з легким присмаком формаліну. Вона озирнулась на стіни, вкриті блідою, блакитною фарбою, що давно вицвіла й подекуди лущилася. Біля підлоги тягнувся ряд потрісканої білої плитки. Ліка подумала: «Ці стіни бачили батька. Вони знають правду про той злощасний день, вони чули розмови, про які я ніколи не дізнаюсь». Від цієї думки стало нестерпно боляче.

Тишу порушили кроки. З глибини коридору з’явилася жінка років шістдесяти, худорлява, з втомленим обличчям, у білому халаті та медичному чепчику.

— Доброго дня, — привіталася вона тихим голосом. — Кого ви шукаєте?

— Доброго дня, — відповіла Ліка. — Мені потрібно поговорити із судово-медичним експертом щодо смерті мого батька. Він працював газовиком, перебував тут у відрядженні у квітні. З ним щось сталося,  він несподівано помер.

— А, так… — кивнула жінка, опустивши очі. — Я знаю цю історію.

— Що саме ви знаєте? — жваво перепитала Ліка. — Розкажіть мені.

— Ні, я не можу нічого розповідати. Зараз прийде судмедексперт, він сам усе пояснить.

«Знову одне й те саме, — промайнула думка. — Усі знають, але ніхто нічого не говорить. Бідний мій тату, що ж з тобою сталося? Чому всі приховують правду?»

Незабаром з’явився і сам судово-медичний експерт — кремезний чоловік із червоним обличчям і сивиною на скронях. У його очах читалася втома й тривога. Працівниця моргу представила Ліку, пояснивши, з якого приводу вона приїхала.

Чоловік явно занервував.

— Я не можу надавати ніякої інформації, — почав він, — не маю права.

— Але я донька померлого! — твердо відповіла Ліка, простягаючи документи. — Ось усі підтвердження.

— У мене немає часу, мені треба йти у справах, — нервово сказав він, відводячи погляд. — Усі ваші питання ставте слідчому.

— Я вже була у слідчого, — різко відказала Ліка. — І бачила матеріали справи. Тепер хочу ознайомитися з офіційним висновком і маю на це повне право. Я подолала сімсот кілометрів не для того, щоб повернутися ні з чим! — Голос її зривався, у грудях підіймалось обурення. Вона відчувала, що всі місцеві чиновники щось приховують, і втрачала самовладання. — Якщо ви зараз же не дасте мені висновок, я негайно поїду до вашого керівництва в область і подам офіційну скаргу.

Слова подіяли. Чоловік насупився, але все ж таки дістав із шухляди кілька папок і передав жінці в білому халаті. Та розгублено кліпала очима, ніби не розуміла, що відбувається. Він коротко кинув:

— Зробіть копію.

Жінка швидко зникла в сусідній кімнаті. За кілька хвилин повернулася, тримаючи в руках ксерокопії, і простягнула їх Ліці.

Дівчина схопила документи і почала переглядати. Але в описі тіла не було жодного слова про кров із рота, на яку вказували кілька свідків у протоколах допиту.

— У матеріалах справи свідки стверджують, що з рота батька текла кров. Чому у вашому висновку цього немає? — запитала Ліка.

— Коли я оглядав тіло, ніякої крові не було, — сухо відрізав він.

В його очах не було щирості. Ліка раптом ясно відчула: цьому чоловікові, мабуть, добре заплатили й чітко пояснили, що саме він має говорити.

Далі залишатися тут не мало сенсу. Вона подякувала і вийшла з моргу.

Надворі вже сутеніло. Морг стояв серед безлюдного двору, вікна з темними шибками дивилися холодно й відчужено. Важкі думки накочували одна за одною.
-  Батько загинув… або його вбили. Причина смерті не у серцевому діагнозі. Це щось інше. І всі вони знають, що трапилось.
 - Я маю поговорити з людьми, — промайнула думка, — що мешкають у тому дворі, де був батько. Вони, можливо, щось бачили і розкажуть більше.

Заїхавши у двір з яскравими будинками та доглянутими майданчиками, дівчина відчула, як сльози починають затуманювати очі – ще зовсім недавно її батько ходив по цих доріжках. Ці дерева і будинки бачили його живим. Але вони нічого не могли розповісти.

Ліка підійшла до під’їзду, де розташована та сама квартира. Вона постукала, але ніхто не відповів. Дівчина намагалась почути хоча б якийсь шурхіт, але за дверима панувала тиша. Натиснувши на дзвінок сусідніх дверей, відповіді теж не почула.

Дівчина вийшла з під’їзду і направилась у сусідній будинок, на якому великими літерами було написано «Готель».

— Доброго дня, — привіталася вона з бабусею, що сиділа на рецепції. Бабуся сиділа у затишній кімнатці, густо вкритій пластиковою зеленню та квітами. Їй, мабуть, було сумно, тому вона охоче почала розмовляти з Лікою.

— Я приїхала здалеку, — почала дівчина, трохи замешкавшись, акуратно добираючи слова. За цей день спілкування стосовно батька Ліка вже зрозуміла, що цей випадок відомий багатьом, але чомусь майже усіх лякає, і люди починають відмовчуватися, ніби чогось бояться. — Тут, у сусідньому будинку, був мій батько. Він перебував тут у відрядженні у квітні. Може, ви чули історію про те, що помер чоловік, котрий був у відрядженні?