Розділ 4

Квітневе сонце ніжно проливало у кімнату свої теплі промені. Артур і Ігор уже давно пішли на роботу. Наспівуючи веселу пісеньку, Ліка всадила малого Платона на дитячий стільчик й приготувалася годувати його обідом. Величезний на його вік стільчик, обтягнутий коричневою шкірою, виглядав для нього справжнім троном. Позду дитячої маленької статури виглядав намальований на спинці стільчка Teddy-ведмедик із червоною кулькою в лапці. Настрій у Ліки був дивовижно бадьорий.

Платон кумедно м’яв пюре своїм майже беззубим ротиком, кривився й стукав чайною ложечкою по столу. Раптом задзвонив мобільний телефон, Ліка взяла слухавку:

— Привіт, мамо, як справи? — радісно спитала вона.
— Донечко, тато помер…
— Чий тато? — здивовано підняла брови Ліка.
— Наш тато, донечко, наш тато помер!
— Як це помер? Коли? Чому? — ще не могла повірити дівчина.

Саме в цю мить їй здалося, що земля просідає під ногами. Здавалося, вся кімната закрутилась, і вона втратила рівновагу. Побачивши незвично збуджену поведінку матері, Платон вибухнув плачем. Ліка тремтячими руками намагалася заспокоїти дитину. Серце шалено калатало в грудях, дихання стискалось. Вона швидкми кроками пішла на кухню, відкрила шафку з ліками і дістала заспокійливе.

— Мені зателефонували на роботу, сказали, що його знайшли мертвим. Він помер уві сні. Більше нічого не пояснили, — голос матері тремтів.
— Треба туди їхати. Там щось має бути не так. Неможливо, щоб він просто помер сам по собі, — Промовила Ліка. Її голос набрав твердість.
— Не треба нікуди їхати. Треба готуватися до похорону. Вони все зроблять і тіло привезуть самі. Сказали тільки передати костюм і взуття, — спантеличено промовила жінка.
— Тобто як “не треба їхати”? Родичам не треба їхати? І що значить “все зроблять самі”? Хто вони такі, щоб усе самі? Якийсь абсурд! — обурювалася Ліка.

Закінчивши розмову з матір’ю, Ліка не знаходила собі місця. Ходила по квартирі з кімнати в кімнату, розмовляючи з собою вголос:

— Треба їхати туди. Потрібно з'ясувати, що сталося, — судомно думала вона.
— На кого залишити Платона? Матері не можна, вона зараз дуже розгублена, сама не своя. На бабусю — в неї вже немає сили, не той вік…

Більше нікого, кому можна довірити дитину на добу, не було. Усі розгубилися, не знали, що й робити. Ніхто не очікував такого. Усі були мов у ступорі, не в змозі повірити в те, що сталося.

Ліка перебирала в голові всі можливі варіанти, але нічого не придумати не могла. Поїздка туди дуже далека. Та й мати наполягала, щоб вона не їхала. Якби не обставини, — виїхала б у Тарбово зараз же.

Дівчина швидко зібрала речі. Треба було їхати до матері. Чоловік і брат уже повернулися з роботи. Усі сиділи мовчки, напружені. Слів не було, не було навіть сліз. Просто ніхто не міг повірити.

Їхали без слів. Обговорювати було нічого — тому що ніхто нічого не знав. З Тарбово ніякої інформації не надходило. На роботі батька — розвдять руками, кажуть: “Ми нічого не знаємо. Чекайте.”

Дорога здавалася надто довгою. Весняне сонце повертало в бік заходу, почав падати рясний сніг. Двірники на лобовому склі працювали на повній швидкості. Ліці було страшно - здавалося, що зустрічніавтомобілі летіли прямо на зустріч і тільки в останню мить вивертали в свою смугу. Перед очима все мерехтіло.

Раптом задвонив телефон:
— Алло?
— Ви вже їдете? — почувся голос матері у слухавці.
— Так. Вирушили годину тому. Автівок багато, погода зіпсувалась, і я… ще не дуже досвідчена водійка.
Окрім Ліки ніхто не мав водійських прав — замінити її було ніким.

— Добре. Я вас чекаю.
— А коли привезуть тата? — спитала Ліка.
— Не знають поки що. Кажуть, якась затримка, прокуратура не дозволяє тіло вивозити.
— Прокуратура? До чого тут прокуратура? Що там сталося, сказали щось?
— Не кажуть. Кажуть тільки, що такий порядок.

 — Там щось сталося, і, напевно, є хтось винний у смерті батька. Інакше так довго б не приховували”, — думала Ліка, вдивляючись у темряву. Світло фар різало морок нічної дороги. Автомобіль мчав по мокрому шоссе, зустрічний сніг засипав лобове скло.

Пізно ввечері вони нарешті приїхали до будинку батьків. До того часу тіло Миколи вже доправли додому. В охайному костюмі, причесаним та прибраний, він лежав у труні. На обличчі ніби застигла дивна усмішка. Ніхто не міг повірити, що це той самий життєрадісний чоловік, який ще вчора сміявся, був живий і здоровий.