Розділ 3

Опівдні автобус під’їхав до готелю в невеликому містечку Тарбово. Готель стояв на околиці і відрізнявся від основної архітектури міста новизною та доглянутістю. Яскраво пофарбовані в бежево-коричневий з червоними дахами будівлі нагадували швидше базу відпочинку, а ніж готель. Внутрішній дворик, засаджений деревами й кущами, оточували чотири невеличкі пятиповерхові будинки. В середині комплексу були затишно встановлені лавками й альтанками. Для гостей із дітьми був передбачений кольоровий ігровий майданчик.

Контраст між цим готелем і старими будівлями містечка пояснювався просто: готель був побудований на замовлення газової компанії для своїх співробітників.

Коли автобус зупинився, бригада вийшла й пішла до одного з корпусів. У вестбюлі їх уже чекав адміністратор. Часу було обмаль, тому поселення відбулося швидко.

Двокімнатний номер був невеликий: санвузол, невеличка кухня. Інтер’єр не відповідав зовнішньому фасаду — виглядав буденно, типовий для провінційного готелю з середнім ремонтом.

Микола окинув поглядом кімнату, в якій йому належало жити поряд із  хлопцем на ім’я Вадим. Кімната була світла — велике вікно виходило на огорожу вкриту диким виноградом; в кімнаті були два ліжка, чепурненько застелені квічатими простерадлами, голубі фіранки прикрашали вікно та невеликі тумби біля кожного ліжка. «Скромненький  інтер’єрчик», — подумав Микола, але — це всього лише на декілька тижнів. Він витягнув з сумки робочий комбінезон, швидко переодягнувся і вийшов у двір.

Через кілька хвилин автобус із ремонтною бригадою рушив по шосе в бік Компресорної станції.

По дорозі бригадир Іван розподілив завдання:
— Вадим і Федір, ви — на розвантаження газопровідних труб. Микола і Анатолій — сьогодні на турбіні. Степан і Леонід — плановий ремонт розподільників.

Автобус заїхав під залізні ворота станції. Охоронець вийшов із будки, перевірив перепустки й підняв шлагбаум, дозволяючи автобусу проїхати.

Компресорна станція Тарбово була одним із ключових елементів у комплексі магістрального газопроводу — одного з найбільших в Європі. Цей трубопровід заводив газ із Росії, прокладаючись через територію України, і через розгалужену систему постачання забезпечував поставки до Європи. Важливість об'єкта була великою, а рівень секретності — високим. Усі працівники під час прийому на роботу підписували «Угоду про нерозголошення». Не було винятку й для відряджених співробітників — навіть вони не знали деталей роботи своїх колег. Деякі завдання були настільки закритими, що обговорювати їх поза межами станції суворо заборонялося.

Микола не так часто їздив у такі поїздки. Він не любив ці відрядження — через надмірну секретність та ніколи не розповідав сім’ї, що конкретно він робить на тих об’єктах. Керівник станції ставив завдання на місці, і, хоч Микола не мав відповідного рангу, не смів сперечатися: доводилось погоджувались через загрозу втратит робту.

Вони вже кілька годин працювали з напарником на турбіні. Гул був страшенний, повітря нагріте, дихати важко, постійна спека, плюс вітер з висоти, який ріже обличчя. Окрім самого ремонту, треба було чітко дотримуватися заходів безпеки: кріплення, захисні каски, пояс із карабіном, рукавиці, маски — адже компресори при високому тиску можуть викидати конденсат або навіть масло, яке через отвори та щілини стає небезпечним.

— Колю, давай передихнемо, — покликав Анатолій, — вже годину як зі сходів не злазимо. Втомився.

Чоловіки вийшли на коротку перерву, закурили.

— Ще пару годин — і на базу, відпочивати, — видихнув Толік.
— Так. З дороги важко працювати. Після роботи зайду до Олега Винта — акваріум подивлюсь. Він казав, що має хороший. Хочу купити.

— Акваріум — це справжня морока. Воду міняти, фільтр чистити, — засміявся Анатолій. — Не для мене це… Але годі, якщо хтось доглядає — можна й милуватись.

— А я люблю акваріуми. Рибок люблю. Колись у молодості був у мене. Водорості всякі, доглядав із задоволенням. Потім переїхали, часу стало менше — закрутився, робота. Вже давно не ставив.

— А чого тепер згадав? — спитав співробітник.

— Олег казав, що в нього є, — відповів Микола, — то й пригадав своє хобі.

Коли робочий день підходив до кінця, втомлені люди потягнулись до автобусів.

На базу прибули, Микола прийняв душ, трохи перекусив і вирушив до Олега Винта подивитись акваріум.

Олег Винт мешкав у сусідньому будинку — в тому самому «містечку для газовиків». Коля піднявся на третій поверх і натиснув кнопку дзвінка.

— Заходь, дорогий, — широко усміхнувся Олег, відчиняючи двері. — Радий тебе бачити.

Олег жив пристойно: він був водієм директора компресорної станції Тарбово. Довірена особа й рідня — в газовій системі такі зв’язки часто допомагали: хороша зарплата, пільги, путівки, можливо квартира.

Трикімнатна квартира Олега була з великою кухнею і просторим коридором. У вітальні стояв той самий акваріум. Микола оглянув його з належною увагою — приблизно літрів на п’ятдесят, хороший стан: світлодіодне підсвічення, фільтр, підігрівач із регуляцією температури — справжній резервуар для маленького водного світу.

— Те, що треба, — радісно вигукнув він. — Беру. Тільки додому через три тижні повертаюсь, нехай у тебе постоїть, добре? У готелі мені нема де ставити.