Розділ 2

Будильник задзвонив рівно о третій ночі.
Микола наосліп потягнувся до телефону, щоб вимкнути надокучливе дзеленчання.

— Як же не хочеться нікуди їхати… Треба закінчувати з цими відрядженнями. Хай вже звільняють до біса, — подумав він, намагаючись відірватися від сну.

Поруч заворушилася дружина, сонно відкривши очі:
— Ти снідатимеш? — спитала вона крізь сон.
— Ні. Не хочу. Спи, — відповів чоловік, сидячи на краю ліжка.
— Тоді я теж не вставатиму. Доброї дороги. Не забудь зачинити двері, — пробурмотіла Наталя і знову занурилася в сон.

Микола працював у газовій компанії вже понад п’ятнадцять років. За цей час він жодного разу не відмовив керівництву, завжди підставляв плече колегам, відповідально ставився до будь-якої роботи. Та й колектив у нього був хороший — справжня друга сім’я. Разом відпочивали з родинами, разом святкували дні народження та Новий рік.

Але останнім часом він відчував дивну втому. Неначе все життя стало сірим, безрадісним.

— Хоч бери й звільняйся, — знову промайнуло в голові.

Та він усе ніяк не наважувався. Зупиняла сім’я, та й до пенсії лишалося не так уже й багато.

Микола встав, тихо вдягнувся, взяв сумку з речами й, зачинивши за собою двері, вийшов у прохолодну квітневу ніч.

Містечко, в якому вони жили, було невелике. Тут усі знали одне одного в обличчя, а іноді й особисто. Вулиці в цей час стояли тихі й безлюдні. Громадський транспорт ще не ходив. Лише зрідка проїжджали пвз поодинокі таксі, розвозили по домівках нічних гуляк.

— Буду відмовлятися від цих дальніх відряджень. Хай іншого шукають на той об’єкт, — бурмотів Микола, крокуючи нічним проспектом у бік місця збору.

На четверту ранку в них із колегами був призначений збір біля службового автобуса, який мав доправити бригаду до іншого міста. Там на них чекала чергова робота — ремонт газової магістралі.

Підійшовши до колег, що вже зібралися, Микола потиснув руку кожному.
— Ну що, Вікторовичу, знову до нас закинули? — усміхнувся клега Анатолій.
— Так, — стомлено відповів Микола. — Моя бригада зараз працює неподалік від дому, в Тростянці. А мене знову до вас відрядили. Кажуть, дуже потрібен.
— Робота в нас нелегка, — підтакнув Федір, ще один член бригади.
— Це востаннє, — задумливо промовив Микола. — Більше не поїду. Утомився я від цих далеких, виснажливих відряджень.

Тим часом підійшли й інші члени команди, і за кілька хвилин бригада була в повному складі.
— Ну що, всі на місці? Сідаємо! — коротко скомандував бригадир Іван.

Чоловіки один за одним піднімалися в автобус, обирали місця, намагаючись вмоститися зручніше. Дорога чекала довга — майже сімсот кілометрів, а після приїзду треба було відразу їхати на станцію. Говорити ніхто не хотів, сил на розмови не було.

Автобус рушив у тиші, виїхав із міста й набрав швидкість.
За вікнами почали миготіти поля, ліси, невеликі села. Сонце неквапом піднімалося над горизонтом, і можна було розгледіти темні свіжі борозни на полях, підготовлених фермерами до посівної. Дерева стояли ще голі, але вже наповнені весняним соком, наче оживали після зими й тягнули гілля до світла. На дорогах з’являлося дедалі більше машин, у містах на тротуари виходили люди, поспішаючи у своїх справах.

Микола дивився у вікно й думав про онука.
— Напевно, вже підріс, — думав він. — Востаннє бачив його на хрестинах — тоді йому було всього три місяці. А зараз уже майже рік. Справжній козак росте. Поїдемо на пікнік усією сім’єю, шашликів посмажимо, рибку половимо… Ех, швидше б ці кілька тижнів минули.

Так міркував собі Микола, поки автобус відвозив його все далі далі від дому.