Лілія :
Я сиділа на терасі, насолоджуючись рідкісним моментом тиші. Артур читав книгу, Софійка малювала на траві, а Фенрір стояв біля каштана, пильно вдивляючись у ліс. Він виглядав дуже самотньо.
— Артуре, мені здається, Фенріру сумно, — прошепотіла я. — Йому потрібен хтось... свій. Хтось, хто розуміє його вовчу душу.
Софійка, яка почула мої слова, миттєво підняла голову. Її очі хитро заблищали.
— Мамо, я знаю! Дядьку Фенріру потрібна принцеса! Я зараз її покличу!
Софійка :
Я заплющила очі. Треба уявити когось дуже спритного, дуже розумного і дуже гарного. Дядько Фенрір — великий, отже принцеса має бути... рудою! Як Міла, але інша.
Я зосередилася на дуплі старого дерева і випустила золотисту бульбашку.
— Пуньк! — прошепотіла я. — Приходь, наречена!
Фенрір :
Я відчув потужний сплеск магії за своєю спиною. Обернувся, очікуючи побачити грізну вовчицю або хоча б магічний портал. Але замість цього з дерева прямо мені на голову впав великий пухнастий... хвіст.
На моєму плечі сиділа Білка. Але не звичайна білка, а справжня магічна амазонка. У неї на голові була маленька корона з жолудя, а в лапках вона тримала горіх, як бойову гранату.
— Ей, сірий! — раптом почув я писклявий, але владний голос у себе в голові. — Чого стоїш на моїй території? Ти тепер мій новий заступник з питань безпеки комори!
— Що? — я застиг від несподіванки. — Я — Фенрір! Страж роду Валевських! Я воював із демонами!
— Мені байдуже, з чим ти воював, красунчику, — білка стукнула мене горіхом по носі. — Тепер ти охороняєш мої запаси фундука. Крокуй марш!
Кім :
Я ледь не впав із гілки від реготу.
— Крра! Оце так пара! Фенріре, вітаю! Твоя «наречена» має дуже крутий характер. Вона тебе швидко навчить, як правильно ховати горіхи на зиму.
Лілія прикрила рот рукою, щоб не засміятися вголос.
— Софійко, сонечко, здається, магія знову пішла своїм шляхом...
— Мамо, але дивись, як вони пасують один одному! — вигукнула Софійка. — Він сірий, вона руда! Як тато і ти!
Артур :
Я підійшов ближче, поправляючи окуляри.
— Дивовижно. Софійка випадково викликала Лісову Хранительку в подобі білки. Фенріре, не чини опір. З точки зору магічної ієрархії, вона зараз має вищий статус у цьому лісі, ніж ти.
Фенрір стояв абсолютно нерухомо, поки білка почала закопувати свій горіх прямо в кишеню його чорного пальта.
— Не смій його звідси діставати, це недоторканий запас! — наказала білка і смикнула його за вухо.
Суворий вовк Фенрір лише тяжко зітхнув і подивився на мене поглядом, повним відчаю.
— Ліліє... — прошепотів він. — Будь ласка, скажи Софійці, що я більше не самотній. Я просто... дуже зайнятий охороною фундука.
Міла :
Я забігла в сад саме в той момент, коли ця пихата білка в короні з жолудя почала заплітати кіску з вовни на плечі мого Фенріра.
— Ой, а що це тут у нас за «лісовий менеджмент»? — я вигнула спину і мої очі спалахнули вогнем. — Фенріре, ти що, вирішив змінити посаду стража на склад для горіхів?
Білка Гризільда випросталася, тримаючи горіх як щит:
— Цей сірий тепер під моїм протекторатом! Він великий, теплий і на ньому зручно сидіти! Геть, руда, шукай собі інше дерево!
— Ах так? — я хитро посміхнулася. — Софійко, дивись, як ми робимо справжній «пуньк»!
Софійка (Маленька сваха): Виправлення помилок
Я зрозуміла, що моя «принцеса-білка» трохи не підходить дядьку Фенріру. Міла виглядала такою гарною і сердитою, що аж іскри летіли.
— Вибач, Гризільдо, але ти занадто маленька для такого великого вовка! — я плеснула в долоні. — Пуньк!
Моя бульбашка підхопила білку під пухнастий хвостик і м’яко перенесла її на найвищу гілку каштана, де на неї чекав величезний кошик із фундуком, який я швиденько начаклувала. Гризільда миттєво забула про Фенріра, побачивши таку гору скарбів.
Фенрір :
Я нарешті зміг поворушити плечем. Міла підійшла ближче, її хвіст обхопив мою руку.
— Тепер ти вільний, вовчику, — прошепотіла вона. — Але тільки для того, щоб піти зі мною на прогулянку до озера. Без горіхів і бантиків.
— Дякую, — прохрипів я, відчуваючи, як моє серце нарешті б’ється спокійно. — Я вже думав, що решту вічності буду працювати підставкою для жолудів.
Відредаговано: 18.04.2026