Розділ 13

Лілія : 

У квартирі панувала відносна тиша, якщо не рахувати тупоту тисячі мишей у стінах. Я стояла біля вікна, а Кім поважно ходив по підвіконню.

— Отже, Кіме, ти кажеш, що Софійку треба «виманити»? — запитала я, поглядаючи на біле кошеня, яке заснуло прямо в мисці з-під печива.

— Саме так, Лілю, — Кім поправив пір’ячко на крилі. — Малеча загралася. Вона думає, що бути котиком — це вічне свято. Тобі треба щось, що змусить її згадати про те, як круто бути дівчинкою. Магічна сметанка з краплею твого кохання і... трішки моєї музики.

Фенрір : 

Я більше не міг терпіти ці бантики! Надія відвернулася лише на секунду, щоб насипати мені корму (якого приниження я зазнав, дивлячись на ті сухарики!), і я дременув у відчинену кватирку.

— Мяу-мяу! (Я поверну свою честь! Я доведу, що я вовк, навіть якщо я розміром з тапок!)

Я вискочив на дерево під вікном. Високий старий каштан здавався мені тепер справжньою горою Еверест. Я дряпався вгору, мої маленькі кігтики впивалися в кору.

— Гррр-мяу! — спробував я грізно загарчати на горобця, але той лише здивовано подивився на мене і покрутив крилом біля скроні.

Дійшовши до середини, я зрозумів жахливу істину: коти легко лізуть вгору, але вниз... вниз це працює інакше. Я застряг.

Лілія : 

— Лілю ! Кім! Фенрір втік! — закричала Надійка, вибігаючи на балкон. — Він на каштані і боїться злізти!

Кім злетів із мого плеча і зробив коло над деревом.

— Оце так «страж», — прокаркав він мені в голову. — Твій вовк зараз нагадує перелякану хутряну кульку. Лілю, бери Софійку-кішечку. Тільки вона може його зняти, якщо ми правильно її змотивуємо.

Я підхопила сонного білого котика:

— Софійко, дивись! Дядько Фенрір потрапив у біду! Треба його врятувати!

Софійка-кішечка миттєво прокинулася. Її блакитні очі спалахнули. Вона побачила Фенріра, який жалібно пищав на гілці, і в ній прокинувся дух справжньої супергероїні.

Софійка: 

Я вилетіла на дерево швидше за вітер! Гілка за гілкою — я вже біля дядька. Він такий смішний, весь тремтить. Я підійшла до нього, потерлася носом і прошепотіла на вушко: «Не бійся, я з тобою!».

Я випустила магію, створюючи навколо нас «повітряну гірку». Ми вдвох, як дві пухнасті кулі, м’яко скотилися прямо в руки мамі Лілії, яка чекала під деревом.

Лілія: 

Поки ми всі були на балконі, Артур-Муркотун нарешті закінчив свої розрахунки. Він підійшов до книги, яка лежала на столі, і просто... ліг на неї. Його важка «професорська» аура подіяла як прес.

— Мяв! (Час повертатися!)

Кім злетів на верхівку шафи і видав таку низьку, вібруючу ноту, що миші в стінах миттєво заснули, а простір у кімнаті почав дрижати.

— Один... два... три! — крикнула я, притискаючи до себе Софійку та Фенріра.

Спалах світла!

Через секунду я тримала на руках свою донечку в піжамі. Поруч зі мною стояв розгублений Артур, поправляючи окуляри, які якимось дивом опинилися на його носі. А біля дерева стояв Фенрір — знову високий, у своєму чорному пальті, але... з маленьким полуничним бантиком на шиї, який він забув зняти.

Кім приземлився на плече до Фенріра і знову почистив дзьоб.

— Ну що, герої? Розважилися? Фенріре, бантик тобі дуже личить, не знімай, Міла буде в захваті.

Фенрір зірвав бантик і спалив його поглядом, але ми всі побачили, як він усміхнувся Софійці.

— Тату, мама! — закричала Софійка. — А давайте завтра перетворимо Кіма на папугу?

Кім миттєво вилетів у кватирку:

— Навіть не думай, маленька розбійнице! Я — диригент, а не прикраса для клітки!

Надійка сіла на диван і видихнула:

— Знаєте що... я завтра піду в гості до когось більш... нормального. Хоча ні, у вас веселіше.