Розділ 11

Лілія : 

Я розплющила очі й одразу відчула, що в кімнаті забагато... ворушіння. Подушка під моєю головою буквально пищала. Я піднялася і побачила, що вся підлога вкрита сірим живим килимом. Тисяча мишей! І вони не просто бігали — вони тягнули моє намисто, гортали сторінки блокнотів і навіть намагалися заварити чай у порожній чашці.

Поруч із собою я побачила великого сірого кота Муркотуна. Він сидів із заплющеними очима і, здавалося, проводив складні математичні розрахунки в голові.

— Артуре? — прошепотіла я.

Кіт розплющив одне око, подивився на мишей і тяжко зітхнув:

— Мяу... (Ліліє, я попереджав, що квантова фізика в руках дитини — це зброя масового ураження).

І тут із-під ліжка вилетіла вона. Крихітна біла кішечка, настільки мала, що її ледь було видно серед мишей. Це була наша Софійка. Вона з азартом підстрибувала, намагаючись накрити лапками одразу п’ять мишей, але вони розбігалися, як ртуть.

Софійка: 

Це найкращий ранок! Я зробила тата великим сірим котиком, як він любить, а сама стала маленькою білою хмаринкою. Мишей так багато! Вони такі смішні! Одна мишка навіть спробувала потягнути мене за хвіст, але я зробила кувирок і... шльоп! — впала на живіт.

Я побачила дядька Фенріра, який забіг у кімнату. Він був такий серйозний, такий великий вовк.

«Дядьку, тобі теж треба бути котиком!» — подумала я, випускаючи магічну іскру прямо йому в чобіт.

Фенрір : 

Я хотів закричати, щоб Артур негайно повернув усе назад, але не встиг. Повітря навколо мене стиснулося. Мій зріст почав стрімко зменшуватися. Мій грізний плащ перетворився на... довгу сіру шерсть.

Через секунду я вже не дивився на всіх зверху вниз. Я стояв на чотирьох лапах і бачив лише ніжки ліжка. Я став малим сірим кошеням, трохи більшим за Софійку, але набагато меншим за Артура-Муркотуна.

— Мяяя-ав?! — вигукнув я, і мій голос прозвучав як тонкий писк.

«Артуре! Це державна зрада! Я — бойовий вовк, а не грудка хутра!»

Артур-Муркотун лише ліниво підійшов до мене і почав вилизувати мені вухо, наче я був його молодшим братиком. Це було найвище приниження.

Надійка : 

Я зайшла в спальню, тримаючи в руках віник, яким намагалася відбитися від мишей на кухні.

— Лілю ... я не хочу тебе лякати, але у нас три коти і одна армія гризунів.

Я подивилася на підлогу.

— О боже! Це Фенрір? — я підняла маленьке сіре кошеня, яке намагалося мене вкусити за палець. — Який він милий! Лілю , можна я його залишу собі? Дивись, які в нього сердиті маленькі очі!

— Надю, обережно, він може спробувати застосувати вовчу магію в тілі кошеняти, — попередила я, стримуючи сміх.

Маленька біла Софійка в цей момент нарешті впіймала одну мишу за хвіст, гордо підняла голову і подивилася на нас: «Бачите? Я мисливиця!». Миша при цьому спокійно продовжувала жувати край моєї штори.

Лілія: 

— Так, — я взяла на руки Софійку-кішечку, яка відчайдушно намагалася вирватися назад до мишей. — Артуре, ти — великий кіт, ти за старшого. Фенріре... ну, ти просто будь красивим кошеням на руках у Наді. Я йду шукати книгу заклять.

Тисяча мишей почали хором пищати якусь пісню, а Артур-Муркотун нарешті встав, потягнувся і почав професорською ходою розганяти мишей, щоб прокласти мені шлях до дверей.